Довге темне передвечір'я душі - Дуглас Адамс

— Вітаю, — відповіла вона, хоча їй це й здавалося дещо недоречним. А точніше, недоречним здавалося їй те, що сказав він.

Стендіш помахом руки попросив її мовчати.

— Гм, так, Бейгл задовольнить, — сказав згодний чоловік. Він сказав це невиразно, неначе лише повторював слова, які йому дали, щоб він сказав.

— Так, а ще соку, будь ласка, — додав він. — Добре, дякую.

Потім він розслабився до стану пустої пильності.

— Дуже незвичайний випадок, — сказав Стендіш, — тобто, у нас немає підстав сумніватися, що він унікальний. Я жодного разу не чув про щось хоча б трохи схоже. А ще виявилося, що абсолютно неможливо переконатися в тому, що це саме те, чим воно здається, тож я радий, що нам не треба вигадувати для цього випадку назву.

— Може, мені допомогти панові Елвесу повернутися в ліжко? — спитав Стендіша санітар.

Стендіш кинув. Заради підлеглих він витрачати сили на слова не хотів.

Санітар нахилився, щоб звернутися до пацієнта.

— Пане Елвес? — тихо сказав він.

Пан Елвес неначе виринув з глибин своїх мрій.

— Гм? — спитав він і несподівано подивився навколо. Він був спантеличений.

— О! О? Що? — слабким голосом сказав він.

— Вам допомогти знову лягти в ліжко?

— О. О, дякую, так. Так, ви дуже люб'язні.

Попри збентеженість і спантеличеність пан Елвес був цілком здатний повернутися в ліжко самостійно, тож від санітара вимагалася виключно моральна підтримка. Коли пан Елвес вмостився, санітар ввічливо кивнув Стендішу та Кейт, а потім вийшов.

Лежачи спиною на високій горі з подушок, пан Елвес швидко повернувся до свого схожого на транс стану. Його голова наче впала вперед і він почав дивитися на одне зі своїх кістлявих колін, що стирчало під ковдрою.

— Зв'яжіть мене з Нью-Йорком, — сказав він.

Кейт кинула запитальний погляд на Стендіша, сподіваючись на якесь пояснення, але той мочав.

— Добре, добре, — сказав пан Елвес, — це 541 та ще щось. Стривайте-но, — мертвим, безвиразним голосом він назвав ще чотири цифри.

— Що відбувається? — спитала зрештою Кейт.

— Ми це дуже довго не могли зрозуміти. Лише завдяки випадковому збігу хтось зрозумів. У кімнаті працював телевізор, — він указав на маленький портативний телевізор збоку від ліжка, — і там було одне з цих ток-шоу в прямому ефірі. Просто дивовижно. Пан Елвес сидів тут і бурмотів про те, як сильно він ненавидить ВВС — я не пам'ятаю, чи про ВВС він казав, чи про якийсь із інших каналів, які тепер з'явилися — і висловлював свою думку щодо ведучого телепрограми, а саме, що він вважав його чимось на кшталт ануса, а потім казав, що хотів би, щоб усе це скінчилося та «так, добре, вже йду», а потім раптом те, що він казав, і те, що показували по телевізору, дивовижним чином стало майже синхронним.

— Я вас не розумію, — сказала Кейт.

— Я б здивувався, якщо б зрозуміли, — сказав Стендіш. — Усе, що казав Елвес, на мить пізніше казав на екрані телевізора джентльмен на ім'я Дастін Гофман. Таке враження, що наш пан Елвес знає все, що хоче сказати пан Гофман, приблизно за секунду до того, як пан Гофман починає говорити. Мушу сказати, що навряд чи цей пан Гофман зрадіє, якщо дізнається про це. Були зроблені певні спроби попередити цього пана про проблему, але виявилося, що зв'язатися з ним досить важко.

— Що тут у дідька відбувається? — спокійно спитав пан Елвес.

— Пан Гофман зараз, наскільки нам відомо, знімає фільм десь на західному узбережжі Америки, — Стендіш подивився на свій годинник. — Думаю, він щойно прокинувся в готелі й телефонує комусь, — додав він.

Кейт вражено дивилася то на Стендіша, то на дивовижного пана Елвеса.

— Як довго цей бідолаха в такому стані?

— О, вже близько п'яти років, напевно. Почалося все абсолютно несподівано. Одного дня він як завжди сидів і вечеряв зі своєю сім'єю, аж раптом почав скаржитися на свій будинок-фургон. А трохи згодом поскаржився на те, як його застрелили. Потім він усю ніч розмовляв уві сні, повторюючи одні й ті самі безглузді фрази знов і знов, а також кажучи, що він не дуже високої думки про те, як вони написані. Можете собі уявити, якими важкими були ці часи для його сім'ї — жити з актором-перфекціоністом і навіть не усвідомлювати цього. Тепер здається дуже дивним, що вони так довго не розуміли, що відбувається. Особливо тоді, коли він перед світанком розбудив їх усіх, щоб подякувати їх, продюсера та режисера за отриманий ним «Оскар».

Кейт, досі не зрозумівши, що цей день поки що лише готував її до того, що мало бути згодом, припустилася помилки, подумавши, що це був для неї найбільший за сьогодні шок.

— Бідолаха, — тихо сказала вона. — Яке це приниження. Жити виключно як чиясь тінь.

— Не думаю, що він страждає.

Було таке враження, що пан Елвес тихо брав участь у запеклій суперечці, що якимось чином стосувалася значень слів «очки», «грубий», «доходи» та «лімузин».

— Але ж висновки з цього просто дивовижні, так? — сказала Кейт. — Він дійсно каже це трохи раніше за Дастіна Гофмана?

— Ну, це припущення, звісно. У нас було лише кілька можливостей порівняти, а для ретельного дослідження нагоди не було. Не можна ігнорувати