Людина у високому замку - Філіп Кіндред Дік
— Ось фото.
Поліцейський передав йому фотографію.
— Це він,— сказав Чілден.
Поза сумнівом, він його упізнав. Його трохи налякали пошукові можливості кемпейтаю.
— Як ви його знайшли? Я на нього не заявляв, хоча зателефонував своєму оптовому постачальнику, Рею Келвіну, і сказав йому...
Поліцейський помахом руки наказав йому замовкнути.
— Ви маєте підписати один документ і все. Вам не доведеться з'являтися у суді. Це формальність, на якій ваша участь у справі завершується.
Він простягнув Чілдену документ і ручку.
— Тут зазначено, що до вас прийшов цей чоловік і намагався ввести вас в оману, подаючи неправдиву інформацію про себе, і так далі. Прочитайте.
Поліцейський закатав рукав і поглянув на годинник, поки Роберт Чілден читав документ.
— Загалом правильно?
Загалом все було правильно. Роберт Чілден не мав часу вивчити документ ретельно та й у будь-якому разі він пам'ятав події того дня не зовсім чітко. Однак він знав, що той чоловік видавав себе за іншого, що це було якось пов'язано з шахрайством і що, як сказав співробітник кемпейтаю, той чоловік був євреєм. Роберт Чілден поглянув на ім'я під фото. Френк Фрінк. Уроджений Френк Фінк. Так, явно єврей. Це одразу видно з прізвища Фінк. І тому він його змінив.
Чілден підписав документ.
— Дякую,— сказав поліцейський.
Він зібрав свої речі, торкнувся кашкета, побажав Чілдену доброї ночі і пішов. Усе відбулося дуже швидко.
«Гадаю, його піймали,— подумав Чілден,— що б він затівав».
Величезне полегшення. Вони працюють швидко, цього не заперечиш.
«Ми живемо у суспільстві, де панує закон і порядок, і де євреї не можуть дурити невинних своїми хитрощами. Ми в безпеці.
Не розумію, чому я не помітив расові характеристики, побачивши його. Очевидно, мене легко обдурити.
Я просто не здатний обманювати і через це безпомічний,— вирішив він.— Якби не закон, я був би у них в руках. Він переконав би мене в чому завгодно. Це різновид гіпнозу. Вони можуть контролювати ціле суспільство».
«Завтра треба піти і купити цю „Сарану“. Цікаво, як автор описує світ, в якому заправляють євреї та комуністи, де Райх лежить в руїнах, а Японія, поза сумнівом, стала провінцією Росії. Ще б пак — Росія б розкинулася від Атлантичного до Тихого океану. Цікаво, чи описує він — як там його? — війну між Росією та США? Цікава книжка,— подумав він.— Дивно, що ніхто не здогадався написати щось таке раніше.
Вона допоможе нам зрозуміти, як нам поталанило. Попри всі очевидні труднощі... Могло б бути набагато гірше. У цій книзі великий моральний урок. Так, тут при владі японці, і ми маємо все відбудувати. Це шлях до великих звершень, як-от колонізація інших планет.
Зараз має розпочатися трансляція новин»,— згадав він.
Сівши, він увімкнув радіо. Можливо, вже обрали нового райхсканцлера. Чілдена охопило збудження та нетерпляче очікування. «Мені найперспективнішим видається отой Зейс-Інкварт. Він найбільше здатний втілювати сміливі плани».
«От би мені бути там,— подумав він.— Можливо, колись я матиму достатньо грошей, щоб поїхати до Європи і на власні очі побачити всі тамтешні досягнення. Просто сором усе пропустити. Застрягнути тут, на Західному Узбережжі, де нічого не відбувається. Історія проходить повз нас».
8
О восьмій ранку фрайгер Г'юґо Райс, консул Райху у Сан-Франциско, вийшов зі свого авто «Мерседес-Бенц 220-Е» і швидко піднявся сходами консульства. За ним ішли двоє молодих співробітників Міністерства закордонних справ. Підлеглі Райса відчинили перед ним двері, і він зайшов усередину, піднятою рукою вітаючи двох телефоністок, віце-консула — гера Франка,— а потім, вже у кабінеті, свого секретаря, гера Пфердегуфа.
— Фрайгере,— мовив Пфердегуф,— щойно ми отримали зашифровану радіограму з Берліна. На початку цифра 1.
Це означало, що справа термінова: потрібно зняти пальто і віддати Пфердегуфу, щоб він його повісив.
— Десять хвилин тому телефонував гер Кройц фон Мере. Він попросив, щоб ви передзвонили.
— Дякую,— сказав Райс.
Він сів за столик біля вікна і підняв кришку з тарілки зі своїм сніданком — булочка, яєчня та ковбаса. Налив собі гарячої чорної кави зі срібного кавника і розгорнув ранкову газету.
Кройц фон Мере, який телефонував, був головою Служби безпеки у регіоні Тихоокеанських Штатів Америки. Його таємна штаб-квартира розмістилася у терміналі аеропорту. Стосунки між Райсом та Кройцем фон Мере були доволі напруженими. Їхні сфери діяльності перетиналися у незліченних питаннях — поза сумнівом, це була свідома політика достойників у Берліні. Райс мав почесне офіцерське звання в СС, був майором, і тому формально вважався підлеглим Кройца фон Мере. Звання йому присвоїли кілька років тому, і Райс уже тоді розумів, навіщо це зробили, але нічого вдіяти не міг. І це досі його дратувало.
Райс уважно прочитав першу шпальту газети «Франк-фуртер цайтунґ», яку щоранку о шостій доставляли «Люфтганзою». Фон Ширах під домашнім арештом. Можливо, уже мертвий. Погано. Ґеринґ на тренувальній базі люфтваффе в оточенні досвідчених ветеранів війни, вірних Товстуну. Ніхто не прослизнув би до нього. Жодні вбивці зі Служби безпеки. А що з доктором Ґеббельсом?
Мабуть, він у самому серці Берліна. Як завжди покладається на свою кмітливість, на свою здатність виплутатися з будь-якої ситуації за допомогою добре підвішеного язика. «Якщо Гайдрих пришле загін, щоб його порішити,— міркував Райс,— Маленький Доктор не лише відрадить їх від цього, а й, імовірно, вмовить перейти на свій бік. Завербує у Міністерство пропаганди та суспільної просвіти».
Він уявляв собі, як цієї миті доктор Ґеббельс в апартаментах якоїсь розкішної кіноакторки презирливо позирає на біганину вермахту по вулицях. Цього Kerl[59] ніщо не могло налякати. Ґеббельс лише глумливо усміхнувся б, лівою рукою пестячи груди розкішної дами, а правою пишучи статтю для сьогоднішнього випуску «Анґріф»...
Секретар постукав у двері, перериваючи хід думок Райса.
— Даруйте. Кройц фон Мере знову на лінії.
Підвівшись, Райс підійшов до письмового столу і підняв слухавку.
— Райс.
Почувся важкий баварський акцент місцевого начальника Служби безпеки.
— Є новини про людину з контррозвідки?
Здивований Райс намагався зрозуміти, кого Кройц фон Мере має на думці.
— Гм,— пробурмотів він,— наскільки мені відомо, таких людей на Тихоокеанському узбережжі зараз троє-четверо.
— Я про того, який прилетів «Люфтганзою» минулого тижня.
— А,— Райс притиснув слухавку до вуха плечем і потягнувся за портсигаром.— Сюди він не приходив.
— Що він робить?
— Господи, я не знаю. Запитайте Канариса.
— Я хочу, щоб ви зателефонували у Міністерство закордонних справ і наказали їм зв'язатися з адміністрацією канцлера. Нехай хтось — хоч хто