Людина у високому замку - Філіп Кіндред Дік
Пол мовчки дивився на нього. Раптом помітивши це, Роберт Чілден обірвав свої міркування і взявся до їжі. «Чи може він читати мої думки? Бачити, про що я думаю насправді? Я знаю, що ніяк цього не виказав. У мене був пристойний вираз обличчя. Він не міг здогадатися».
— Роберте,— сказав Пол,— оскільки ви народилися та виросли тут і добре володієте місцевою говіркою США, можливо, ви допомогли б мені з книгою, з якою я ніяк не можу дати собі ради. Це роман тридцятих років, американського автора...
Роберт злегка вклонився.
— Доволі рідкісна книга,— сказав Пол,— однак я маю примірник. Називається «Міс Самотнє Серце». Автор Натаніель Вест[58]. Я залюбки прочитав її, але не зовсім розумію, що хотів сказати автор.
Він із надією подивився на Роберта.
— Боюся, я не читав цієї книги,— визнав той.
«І навіть ніколи не чув про неї»,— подумав він.
На обличчі Пола проступило розчарування.
— Шкода. Це тоненька книжечка. Про чоловіка, який веде колонку у щоденній газеті і постійно отримує від читачів листи про їхні душевні страждання, поки врешті не божеволіє від болю і починає вважати, що він — Ісус Христос. Не пригадуєте? Може, колись давно читали?
— Ні.
— Там викладений дивний погляд на страждання. Надзвичайно оригінальний підхід до сенсу безпричинного болю. До цієї проблеми звертаються усі релігії. Такі релігії, як християнство, часто стверджують, що причиною страждання є гріх. Мені здається, Натаніель Вест пропонує своє власне бачення, значно переконливіше за ці старі твердження. Він побачив, що страждання може існувати й без причини — можливо, тому, що сам він був євреєм.
— Якби Німеччина та Японія програли війну, світом би зараз правили євреї,— сказав Роберт.— З Москви та Волл-стрит.
Обоє японців, чоловік та дружина, немовби зіщулилися. Вони наче зблякли, стали холодними, замкнулися у собі. У кімнаті також війнуло прохолодою. Чілден почувався самотнім. Так, немовби їв сам-один, і їх не стало поруч. Де він схибив цього разу? Що вони не так зрозуміли? Їхня дурна нездатність вловлювати сенс іноземної мови, західної ментальності. Це змушувало їх борсатися у значеннях і ображатися. «Яка трагедія,— подумав він, продовжуючи їсти.— І водночас: що тут вдієш?»
Потрібно було за всяку ціну повернути ясність — ту, що була ще мить тому, хоча він так і не зумів відчути її вповні аж до цього моменту. Однак Роберту Чілдену не було аж так погано, як раніше, бо безглузді мрії почали вивітрюватися з його голови. «Я йшов сюди з такими очікуваннями,— пригадав він,— піднімався сходами, наче в романтичному дурмані, як у підліткові роки. Однак не можна заперечувати реальність, потрібно врешті вирости.
Ось чиста правда. Ці люди — не люди у повному сенсі цього слова. Міряють на себе одяг, а самі — мов мавпи у цирку. Вони кмітливі і можуть навчатися, але оце і все.
Чому я їм прислужую? Лише тому, що вони перемогли?
Ця зустріч виявила велику хибу мого характеру. Але так уже воно є. У мене жалюгідна схильність... Як би це сказати? Незмінно обирати те із двох лих, яке вимагає менше зусиль. Мов корова, яка помітила корито, я кидаюся до нього, не роздумуючи.
Що я роблю? Просто пливу за течією, бо так безпечніше. Врешті-решт, це переможці... Вони віддають накази. Гадаю, я чинитиму так і надалі. Бо навіщо ставати ковалем свого власного нещастя? Вони прочитали американську книгу і хочуть, щоб я їм її пояснив. Сподіваються, що я, біла людина, зможу дати їм відповідь. І я намагаюся! Але тут я не можу цього зробити, хоча, якби прочитав, то, поза сумнівом, зміг би».
— Мабуть, я якось прогляну цей роман, «Міс Самотнє Серце»,— сказав він Полу,— і тоді я зможу пояснити вам його значення.
Пол кивнув.
— Однак зараз я маю надто багато справ,— сказав Роберт.— Можливо, пізніше... Я впевнений, що це не забере в мене багато часу.
— Ні,— пробурмотів Пол,— книга зовсім маленька.
Роберту Чілдену здалося, що вони з Бетті посумнішали. «Цікаво, чи вони теж відчули неподоланну прірву поміж ними та мною? Сподіваюся, що так. Вони на це заслуговують. Шкода — їм доведеться докопуватися до значення книжки самотужки».
Тепер він їв веселіше.
Жодні незгоди уже не псували вечір. Залишивши о десятій помешкання Касоура, Роберт Чілден досі відчував упевненість, яка охопила його під час вечері.
Він неквапно спустився сходами, що вели від помешкання, особливо не переймаючись випадковими японськими перехожими, які могли побачити його дорогою до комунальних лазень і витріщатися на нього. Вийти на темний вечірній тротуар, потім зупинити велотаксі. І от він уже їхав додому.
«Мені завжди було цікаво — як воно, зустрітися з певними клієнтами неофіційно. Не так уже й погано, врешті-решт. А ще,— думав він,— цей досвід може допомогти мені у справах.
Така собі терапія: зустрітися з людьми, перед якими звик лякливо схилятися. І побачити, які вони насправді. Тоді лякливість зникає».
Отак розмірковуючи, він дістався до свого району і врешті до дверей своєї квартири. Він заплатив китайозі-таксисту і піднявся знайомими сходами.
У вітальні на нього чекав якийсь незнайомець. Білий чоловік у плащі сидів на дивані і читав газету. Ошелешений Роберт Чілден застиг у дверях, а чоловік відклав газету, неквапливо підвівся і потягнувся рукою до нагрудної кишені. Вийнявши звідти гаманець із посвідченням, він показав його Чілдену.
— Кемпейтай.
Пінок. Співробітник уряду в Сакраменто та його державної поліції, запровадженої японською окупаційною владою. Який жах!
— Ви Роберт Чілден?
— Так, сер.
У нього калатало серце.
— Нещодавно,— почав поліцейський, проглядаючи папери, які він видобув із теки на дивані,— вас відвідав чоловік. Білий, який назвався представником офіцера імператорського флоту. Подальше розслідування виявило, що це неправда. Такого офіцера не існувало. І такого судна теж.— Він подивився на Чілдена.
— Саме так,— сказав Чілден.
— Ми отримали інформацію щодо шахрайства в районі затоки. Очевидно, цей чоловік — один із учасників. Ви могли б його описати?
— Низенький, доволі смаглявий,— почав Чілден.
— Єврей?
— Так! Зараз я це розумію, хоча тоді мені це якось не спало на
