Великий день інків - Юрій Дмитрович Бедзік

— правда, вона готувалася, як запасний варіант, раніше — перетяти нам дорогу ліановими тросами, і нас таки майже взяли в лабети. Але тут один з ваших, не будемо із скромності називати його ім’я, — він усміхнувся з сумнуватою жартівливістю, — ударом своєї могутньої, добре натренованої ноги… даруйте, нога була раніше!.. ударом добре загостреного мачете розтяв ліанову пастку, і ми вирвалися на волю. Далі. Індіяни нас не залишають, вони мають якийсь підступний план, цей план їм кимось підказаний чи, як кажуть в наших міністерствах, спущений згори. Як його здійснити? Знову ж таки єдиним способом: зупинити “Голіаф” посеред річки, напасти на нього десь серед ночі — і карамба! Кінець! Для цього на корабель посилають — яким чином, мені невідомо — юного індіянина, який, певно, добре тямить в механіці, в машинах, взагалі, мав контакти з білими естрангейро. Але для того, щоб диверсант, скажемо точніше, терорист зміг здійснити свій задум, належить вїдволїкти увагу всіх від машинного відділення. Сильвестр ніс вахту на носі корабля, капітан вів корабель, всі ми спали після обіду під тентом, ось тутечки на цих самих гамаках, і тільки наш всюдисущий і невтомний отрок Олесь блукав по палубі. Саме він став в критичну мить найнебезпечнїшим. Його належало усунути. І це взяв на себе матрос-запроданець — вибачте за чіпляння моральних ярликів! — Фернандо. Заманив хлопця, напоїв його, замкнув, а сам подався на вкраденому човні до своїх, тобто до людей апіака. — Самсонов подумав. — Такий варіант можливий?

— Абсолютно, — згодився Крутояр, — але слід з’ясувати одну важливу деталь. Чому негідник Фернандо не вбив малого? І на що він сподівався, замикаючи хлопця у своїй каюті? На його довготривалий сон, на його запаморочення чи, може, на те, що після великої дози випитого Олесь взагалі може не прокинутися?

Думка плуталася, чіткої відповіді не було. Одне безперечно: діяв якийсь продуманий, принаймні зарані готовий план дії. Ще трішки, і цей план був би здійснений. Може, в його найтрагїчнішому вигляді.

— Ось вам і контроль Організації Об’єднаних Націй, — мовив з темряви Бунч. — Ось вам і мандат недоторканості. Я рішуче протестую!

З Крутоярових грудей вирвався жовчний сміх.

— Протест тут не допоможе. Потрібні конкретні контрзаходи. Ми перебуваємо, хоча й у тропічному лісі, в зоні дикунського племені, але все ж таки це загалом культурна країна з досить розвинутою державною системою… Якщо не поліція, то громадськість…

Він не закінчив. Корабель зненацька трусонуло, палуба накренилася. Стали падати ящики.

Самсонов перший схопився на ноги і, виставивши, мов сновида, поперед себе руки, пішов уздовж борту.

Мотор затих. “Голіаф”, поскрипуючи своїми дерев’яними суглобами, непорушно стояв серед мовчазної темної ріки.

Крутояр також став навпомацки вибиратися з-під тенту.

— Сліпа курка! — пробурмотів він, вдивляючись у морок. — Невже налетіли на якусь посудину?

— Швидше на корч, а може, на сонного алігатора, — озвався Бунч. — Боюся, що цей алігатор продірявив днище, і тепер нам доведеться викачувати помпою воду.

Одне було ясно: “Голіаф” наткнувсь у пітьмі на якусь непереборну перешкоду. Можливо, й справді це був тільки водяний корч, якась повалена деревина, котрими так густо було захаращено русло ріки. Але чому капітан не шукав надійного проїзду? І де він узагалі подівся? Чому не чути його голосу?

Раптом із темряви виринуло дві постаті. Крутояр впізнав Самсонова та капітана Пабло. Капітан намагався щось пояснити географу, але той, не розуміючи іспанської мови, тільки невиразно мугикав у відповідь.

— Ах, це ви, сеньйоре! — немов аж зрадів Пабло, розгледівши в пітьмі Крутояра. — Просто не знаю, що вам сказати. Не бачив ще в своєму житті такого дива.

— Здається, з нами трапилось лихо, а не диво? — нервово упвав його Крутояр.

— Ніякого лиха, сеньйоре. Лиха зазнав хтось інший, але серед ночі я не можу нічого второпати. Ми наткнулись на невідомий корабель. Проклята старість. Сам стояв біля штурвала й не розгледів.

Пабло досить безцеремонно схопив Крутояра за лікоть і потягнув у пітьму. Він дуже квапився. Ось сюди, на самісінький ніс. Дарма що темно. Вони не впадуть у воду, бо на своєму кораблі Пабло знає кожну шпаринку.

— Бачите, в що ми уткнулися? — шепотів він настрахано, тицяючи рукою в чорну пелену ночі. — Ось під самим носом.

Тільки тепер Крутояр розгледів темні обриси суденця, набагато меншого за “Голіафа”. Кораблик стояв непорушно поперек течії.

— Не обзиваються жодним словом, — змовницьки пробубонів Пабло.

— А ви присвітіть, — сказав Крутояр.

Безпорадність капітана дратувала його.

Пабло наказав Сильвестровї принести великий трюмний лїхтар. Підняв його над головою і, низько схилившись через борт, спробував освітити палубу невідомого суденця. Але світло було надто кволим.

— Нічого не вийде, — забідкався Пабло. — Треба перебиратись до них на палубу.

— Ну й перебирайтеся! Швидше перебирайтеся! — наказав Крутояр, якого прикро вразила капітанова слабодухість.

Пабло нерішуче топтався на носї. Йому було страшно перелазити на мовчазний корабель, але він соромився сказати про це Крутоярові. Знав, що й трюмні матроси його нізащо не виконають такого наказу.

І чим довше він стояв, еповнений вагань і страху, тим дужче нерішучість проймала його серце. Квола, немічна душа старого Пабло давно була віддана на поталу забобонам.

— Я сам полізу, — твердо сказав Крутояр і взяв із рук ліхтар.

Ліхтар нервово погойдувався над водою. Професор уже перекинув через борт ногу, В цю мить з’явився Самсонов,

— Стривайте, Василю Івановичу! — затримав він професора. В його руці була вірьовка. — Чортзна-що! Темно. Ледь знайшов. Страшно так стрибати. Ще відчалить — прощавай тоді!

Він обережно переліз на таємничу посудину і прив’язав кінець вірьовки до одного з високих стояків, що підпирали палубне накриття.

Вдалині за лісом ударив розкотистий грім. Коротка кривулиця блискавки на мить вихопила річку, лісові хащі над самим берегом і два непорушних суденця, які нагадували переляканих звірят,