Великий день інків - Юрій Дмитрович Бедзік

Крутояр задивився в захмарену далечінь. На сході небокрай ледь брався світлом. Щось каламутно-біле розливалося над лісом, і від того стрімкі контури берега й далекі гірські кряжі чіткіше виступали з темряви.

“Скоріше б ранок!” — подумав професор, вчуваючи щось недобре.

Було тихо, аж моторошно. Тільки десь у лісових хащах мавпа-ревун зрідка роздирала тишу істеричним криком.

— Принесіть ще один ліхтар! — наказав Сильвестрові капітан.

В цю мить на палубі таємничого судна почувся здивований вигук. Жовта пляма ліхтаря гойднулась над бортом, і всі побачили Ількове обличчя.

— Там… там тіло! — промовив він, запинаючись.

— Тіло?.. Мрець?.. — перепитав його Крутояр.

— Здається. Не знаю. Просто лежить посеред палуби… Хай йому грець! — Самсонов нарешті видряпався на борт “Голіафа”. Руки в нього дрібно тремтіли.

Крутояр переклав його слова капітанові. Той зовсім переполошився. Немов маленька дитина, що накоїла лиха, схопив Крутояра за рукав і жалібно забурмотів:

— Ви ж будете свідками… Я зовсім випадково натрапив на цю посудину. Треба негайно відчалювати…

Він повернувся до рубки і гукнув надтріснутим голосом:

— Сильвестре! Гей, Сильвестре!

— Що ви хочете робити, кабальєро?

— Ет, сеньйоре, не кажіть! Саме лихо на мою стару голову. Хай захистить мене свята мадонна!.. Сильвестре! Де ж ти запропастився? Заводь мотор!

Крутояр схопив його за плечі:

— Не смійте! — промовив владно. — Ми повинні дізнатися, в чому річ. Може, там вчинено злочин.

Капітан нерішуче тупцявся на місці.

— Скажіть матросам, хай міцніше пришвартують судно до “Голіафа”, - звелів професор.

Уже починало світати. Зарожевів край неба. Морок відповзав у хащі. Усе виразніше проступали контури загадкового кораблика. На борту його мандрівники прочитали бляклий напис: “Віргінія”.

— Старенька посудина… — констатував капітан Пабло. — Мабуть, пограбована. За п’ять легуа звідси — пристань. То, може, викличемо поліцію? — І він запитливо глянув на професора, чекаючи від нього згоди. Стояв згорблений, маленький, ніби аж постарілий.

Але Крутояр не приставав на капітанову пропозицію. На його думку, треба було бодай заглянути в трюмні відсіки. Хтозна, чи не лишились там люди, які потребують негайної допомоги.

— Ну, полізли, — підбадьорив усіх професор і перший стрибнув на корму “Віргінії”.

За ним перебралися Самсонов, капітан Пабло і двоє матросів.

Присвічуючи ліхтарем, вони оглянули палубу. Біля трапа, що вів до капітанської рубки, справді надибали тіло. Тепер воно вже не викликало такого жаху, яким пройнявся годину тому географ.

Пошуки в каютах не з’ясували справи. Корабель був порожній. Команда покинула його.

— Страшна загадка тропіків, — похмуро констатував Крутояр, тримаючи над головою ліхтар, навколо якого очманілим роєм гула мошва. — Кораблик покинуто за таємничих обставин. Хто убитий, ми не знаємо. І взагалі ми нічого не знаємо, хоч тут, можливо, криється якийсь тяжкий злочин.

Самсонов почав навпомацки обшукувати полубу.

— Гільзи! І… теплі, - аж зрадів він, немов йому пощастило знайти бозна-яку цінну річ. — Виходить, стріляли недавно… Тепер ми можемо…

Крутояр, піднісши до ліхтаря гільзу, оглянув її з усіх боків.

— Нічого ми не можемо, Ілля Григорович, — сказав він незаперечним тоном. — Гільза тепла тому, що палуба, на якій вона лежала, досі не охолола після денної спеки. Ваш шерлокхолмсівський інстинкт на цей раз дав осічку. Але головне не в цьому. Ви бачите, скільки тут настріляно гільз? Більше десятка. Та де там, і ось ще валяються. На “Віргінії”, мабуть, відбулася справжня баталія. Боюсь, це справа місцевої наркомафії.

Тим часом капітан Пабло, оглянувши палубу, піднявся в рубку. Худе його обличчя з темною задубілою шкірою вилискувало краплинами поту. Він був голий до пояса, як і двоє його матросів, котрі невідступно ходили за ним.

Сонце ось-ось мало зійти. День обіцяв бути гарячий і паркий.

Капітан Пабло зазирав у кожну шпарку. Його брунатне тіло можна було бачити то на одному, то на другому кінці корабля.

Раптом тишу розітнув крик Сильвестра. Він, певно, щось знайшов у трюмі, бо за мить вискочив на палубу. Вкрай збуджений, підбіг до капітана і щось зашепотів йому на вухо. Довгасте обличчя Пабло ще більше витягнулось. Він швидко перехрестився і квапливо обмацав кишені своїх штанів, немов шукаючи зброю.

— Санта мадонна! — Пабло ступив крок до трюмного отвору й насторожено спинився.

— Що там таке? — запитав Крутояр.

— Ходіть сюди, сеньйоре!

Капітан, професор та Самсонов почали спускатися в трюм “Віргінії”. Матроси лишились біля люка. Незборимий переляк все ще проступав на їхніх обличчях.

— Курукіра, Курукіра, — белькотів Сильвестр.

— Так, так, Курукіра! — ще з більшим жахом повторював трюмний матрос “Голіафа”, високий мулат із приплюснутим носом.

Тільки злий дух Курукіра міг чинити такі страхіття. Мулати були твердо переконані в цьому. Курукіра, злий дух боліт і лісів, річок і неба, жив у їхній уяві, як двонога істота, одна нога якої була схожа на людську, а друга — на ягуарову. Непролазні хащі служили йому домівкою, в небесній високості він прохолоджував своє тіло. Пройнятий невгамовною злобою, він завжди шукав людей, які випадково заблукали в сельві. Це він породжував таємничі лісові звуки, які призводили мандрівника до втрати розуму, це він обертався на казкових страховиськ, у нічні примари і видіння, це він заносив кораблі у страшну коловерть, це він у грозові ночі запалював блискавицею оселі бідних пеонів.

Курукіра прийшов на “Віргінію” і загубив її людей. Курукіра готував лихо “Голіафові”.

Тому й шепотів молитви високий мулат.

Можливо, страх сидів і в душі капітана Пабло, але він набрався мужності й перший став на східці трапа, що вели в