Гра Ендера - Орсон Скотт Кард
Дінк повернувся спиною, методично зняв комбінезон і повільно виштовхнувся з підлоги. Він поволі плив до центру кімнати, тіло було настільки розслабленим, що руки, здавалося, підхопив невидимий повітряний потік у кімнаті.
Після швидкості й напруги тренувань, опісля виснаження й бойової готовності, спостерігаючи за плавними рухами Дінка, Ендер відпочивав. Так він робив хвилин десять, аж поки досяг іншої стіни. Після цього він різко відштовхнувся, повернувся до флеш-костюму й надягнув його.
— Ходімо, — мовив Дінк до Ендера.
Вони повернулися до бараку. Хлопці вечеряли, отож кімната була порожня. Кожен підійшов до свого ліжка й переодягнувся у щоденну форму. Ендер наблизився до Дінкового ліжка й зачекав, поки той був готовий іти.
— Чому ти залишився? — запитав Дінк.
— Їсти не хотілося.
— Що ж, тепер ти у курсі, чому я не командир.
Ендер не зрозумів.
— Узагалі-то, мені двічі пропонували, та я відмовлявся.
— Чому?
— У мене забрали старий ящик, ліжко й комп’ютер. Посадили в командирську каюту й дали армію. У тій кабіні я залишався, доки вони не плюнули й не послали мене під командування іншого командира.
— Чому?
— Не дозволю їм таке з собою робити. Не віриться, Ендере, що ти досі не зрозумів цього паскудства. Мабуть, ти просто ще молодий. Інші армії насправді не вороги. Наші вороги — вчителі. Це вони змушують нас битися одне з одним, ненавидіти. Гра — усе. Перемога нічого не означає. Ми вбиваємо себе, витворяємо шалені речі, аби побитися, а в цей час ці старі покидьки спостерігають за нами, вивчають нас, вишукують слабкі місця й вирішують, чи ми достатньо вправні. Для чого вправні? Коли мене сюди привезли, мені було шість років. Дідько, що я знав? Усе вирішили вони. Вони ж постановили, що я підходжу для програми. А хтось спитав, чи програма підходить мені?
— То чому ти не повернешся додому?
Дінк криво всміхнувся.
— Бо не можу покинути грати. — Він потягнув тканину свого флеш-костюма, який лежав на ліжку. — Мені це подобається.
— А командиром чого бути не хочеш?
— Не хочу, — похитав головою Дінк. — Поглянь, що сталося з Розеном. У хлопця не всі вдома. Розик. Він спить із нами, а не у командирській каюті. Знаєш, чому? Бо він боїться лишатися сам, Ендере. Боїться темряви.
— Та ти що?!
— Та його все одно зробили командиром, і він мусить поводитися відповідно. Розик сам не тямить, що робить. Так. Він виграє, проте це лякає його найдужче, бо він не розуміє, чому, думає, хіба це його рук справа. Будь-якої мить хтось може дізнатися, що Розик не якийсь там ізраїльський генерал-чарівник, котрий виграє за будь-яких обставин. Він не знає, чому хтось виграє чи програє. Ніхто взагалі цього не знає.
— Це ще не означає, що він божевільний.
— Ти пробув тут усього рік і вважаєш, що люди тут нормальні. Та це не так. І ми не нормальні. Я заглядав до бібліотек, викликав книги на своєму столі. Старі, звісно, — нового нам не дозволяють. А тому я маю уявлення про те, якими є діти. Так от, ми — не діти. Діти час від часу програють, і байдуже. Діти не служать в армії, не призначаються командирами, а тим більше — не керують чотирма десятками інших дітей. Неможливо пережити усе це і злегка не збожеволіти.
Ендер спробував згадати, якими були інші діти, в школі, в місті. Подумалося лише про Стілсона.
— У мене був брат. Звичайний собі хлопець, який лише й думав, що про дівчат. А ще мріяв літати. Він грав із хлопцями в м’яча. Гра, де треба закидати м’яч у кільце, вести його по коридору, допоки чергові не відберуть його в тебе. Нам було так весело! Коли мене забрали сюди, він саме вчив мене вести м’яча.
Ендер теж згадав свого брата, але спогади не були такими райдужними. Його вираз обличчя Дінк розтлумачив неправильно.
— Слухай, я знаю, що про дім розмовляти заборонено. Проте ми звідкись походимо. Ти ж знаєш, Бійцівська школа тебе не створила. Вона взагалі нічого не створює — лише руйнує. Ми всі пам’ятаємо дім. Часом то не надто приємні речі, та ми всі добре пам’ятаємо, а тоді брешемо… Слухай, чому ніхто ніколи не згадує про дім? Узагалі ніколи. Хіба це не свідчить про його важливість? Ніхто не помічає, що… от дідько…
— Усе гаразд, — сказав Ендер. — Я згадав свою сестру Валентину.
— Не хотів тебе засмутити.
— Нічого. Я не думаю про неї часто, щоби стати таким.
— Правильно, ми ніколи не плачемо. Господи, я й не подумав. Ніхто ніколи не плаче. Ми дійсно намагаємося бути дорослими. Як наші батьки. Б’юся об заклад, твій батько такий, як ти. Він спокійний, приймає усе, а потім зривається і…
— Я не такий, як батько.
— Може, я й помиляюся. От Бонзо — твій колишній командир. Він — справжній приклад іспанської пихи. Ніколи не дозволяє собі слабкості. Бути кращим за нього — образа, бути сильнішим — наче відрізати йому яйця. А ненавидить він тебе тому, що, коли намагався покарати, ти не страждав. Через це він тебе ненавидить, і, правда, хоче вбити. Він божевільний, як і решта.
— А ти — ні?
— Я теж збожеволію, хлопче. Та, принаймні, коли стану найбожевільнішим, пливтиму сам-один у космосі, й божевілля моє випливатиме з мене, всотуватиметься у стіни і не вийде, доки будуть битви й малі хлопці не гупатимуть у стіни й не розплющать божевілля.
Ендер усміхнувся.
— Ти теж збожеволієш, — сказав Дінк. — Ходімо вже їсти.
— Може, ти, ставши командиром, зможеш зберегти ясний розум? Можливо, знати про божевілля — означає самому не піддаватися йому?
— Ендере, я не дозволю цим негідникам керувати мною. Вони штучно підтримують тебе і не збираються бути добрими з тобою. Дивись, що вже з тобою зробили.
— Нічого, окрім того, що підвищили.
— І спростили твоє життя, еге ж?
Ендер засміявся й покрутив головою.
— Може, ти й правду кажеш.
— Думають, перетворили тебе на лід. Не дозволяй їм цього.
— Я ж тут заради цього, — сказав Ендер. — Щоби стати зброєю. Аби врятувати світ.
— Не може бути, що ти досі в це віриш.
— У що?
— У загрозу від жучар. Урятувати світ. Ендере, якби жучари збиралися повернутися, вони вже давно були б тут. Вони більше не захоплюють нас. Ми їх побили, й вони зникли.
— Але відео…
— Відео з Першого й Другого вторгнень. Коли Мазер Ракхем випер їх, твої бабусі й дідусі ще навіть не народилися. А ти дивишся! То підробка. Війни
