Леобург - Ірина Грабовська
Люди остовпіли. Обличчя Тео було наче вирізьблене з каменю. Данило чекав на свист, гомін і обурені вигуки, та леобуржці лише дивилися на нього, не зводячи очей. І тільки за мить натовп вибухнув обуреним галасом:
— Як ви можете! Навіщо?! Агнесо! Агнесо! Агнесо!
Джекі підійшла до нього і рішуче забрала гучномовець. Її очі були червоні від сліз.
— Друзі мої, послухайте...— мовила вона, і тиша злетіла над площею, наче птах.— Ви ж пам’ятаєте: «Леобург — це я». Яблонські — це лише прізвище, ми такі самі діти Леобурга, як і ви. Кожен, хто боровся разом з нами, хто має в серці свободу, хто прагне поступу, розвитку, вільної творчості, кожен бунтівник цього міста — це і є Леобург. Ви знаєте, що все залежить тільки від вас. Ми не хочемо повторювати помилки мого батька. Керувати містом повинні ті, для яких його розвиток — найважливіше. Я вірю, що Давид, Марсело, Ґрета й ті, кого ви оберете на вільних виборах, приведуть наше місто до процвітання. Тож голосуйте розважливо! І наше місто зміниться, відродиться, зміцніє. Воно стане серцем нової Європи, тут працюватиме міжнародний суд, ми будемо гарантом спокою та миру! На вас чекають великі звершення. Я пишаюся, що живу з вами в один час!
Хтось плакав, хтось кричав, прапори тріпотіли в морозному повітрі. Джекі опустила гучномовець і відвернулася. Данило відчув, що в нього самого застряг у горлі клубок.
Енергія, яка ширяла над цим містом, збивала його з ніг, здіймала в повітря, оповивала його, іскрилася. Данило відчував її, сповнювався нею. І він волів би залишитися — о, як же йому кортіло залишитися!
Але це місто зможе вижити без нього. А Агнеса — ні.
Тож це місто вже отримало все, що він міг йому запропонувати, і навіть більше.
Тео не став стукати в двері комірчини, де майже в цілковитій темряві, як змія в лігві, сиділа Лейла. Він відчинив двері й підняв газову лампу до рівня очей, розсіюючи темряву тьмяним жовтуватим світлом. Вигнанка примружилася і підвелася йому назустріч. Вони не бачилися відтоді, як його куля обірвала мерзенне життя Оздеміра і коли її ніж мало не обірвав життя Тео.
— Суд завтра.
Лейла мовчала, її чорні очі залишалися примруженими, презирливими, гнівними. Погляд ковзнув по порізу на шиї Тео, тоді знову зупинився на його обличчі.
— Це все, що ти хотів мені сказати?
Її голос був хрипкий, як після довгого мовчання. Тео мимоволі подумав, що з нею, либонь, ніхто не розмовляв уже тиждень.
— Так.
Лейла зареготала, і Тео відчув, як по спині майнула хвиля холоду. В цьому її сміху було щось потойбічне, в крижаному блиску очей сяяло шаленство. Лейла м’яко наблизилася до нього.
— Ну що ж. Зайди завтра по мене, Яблонський,— вона фамільярно поплескала його по щоці.— Поведеш мене на бал.
Розділ 20
Бій, що скінчився
— Отже, сьогодні? — Давид похмуро дивився у вікно і стискав бильця візка.
Федя обвів поглядом присутніх. Данило зібрав у залі засідань Ратуші майже всіх: тут були Давид, Мотта, Аслан, Тео, професор Кубрик, Паль Келемен. Бракувало лише Ґрети Ветцель — певно, вона з робітничими профспілками вже була заклопотана передвиборчою кампанією. Їхні леобурзькі друзі й побратими прийшли попрощатися, але ніхто не наважувався першим вимовити сумні слова. Федя поглянув на бліде напружене обличчя Джекі. Він переконував себе, що після повернення вона якось звикне й одного дня забуде це місто і більше не сумуватиме, проте він і сам уже не був певний у тому, де відтепер їхня справжня домівка.
Вечір був тихий, за вікном знову падав сніг — великі лапаті сніжинки вкривали руїни, налипали на обпалені стіни. Федя пригадав вогники, що взимку спалахували по краях дахів ошатних леобурзьких будиночків — розмитий, майже зітлілий дитячий спогад Тео.
— Так. Ми прийшли попрощатися.
Вигнанець мовчки кивнув. Федя взяв зі столу газету.
«Пан’європейській Раді бути!»
— Гадаю, Леобург приречений бути світовим арбітром,— Федя мляво посміхнувся.
— Принаймні штаб-квартира Міжнародного суду буде саме тут,— додав Мотта.
— Хотілося б вірити,— промовив Давид.— Фінальне комюніке підписане, Пан’європейську Раду створять у найближчий час. Є навіть перше рішення: Британія і Франція збираються врятувати Росію чи, радше, те, що від неї лишилося, власними військами.
— Кепська ідея, особливо враховуючи, що Японія не збирається віддавати захоплені території на Далекому Сході,— пробурмотіла Джекі.— А в них тепер є Дем’янич. Та й Альберта, як виявилося, зарано поховали.
— Все краще, ніж орди біженців і анархія,— буркнув професор Кубрик.
— Так, зараз ці шановні російські монархісти, які ще пів року тому закликали царя Бориса до повернення собі всіх українських земель, раптово познаходили в себе українське коріння,— гмикнув Келемен.— І тікають цілими родинами в Українське Королівство.
В кімнаті запанувала тиша, Федя м’яко обійняв Джекі за плечі.
— Гаразд, хлопці й дівчата,— Данило підвівся і вийшов у центр кімнати.— Я не хочу, щоб ми прощалися на такій тривожній ноті. Хай що трапиться, я у вас вірю. Давиде, ви впораєтеся. Леобург врятувала не лише транслокальна зброя. Леобург врятували всі ви.
— Та якось викрутимося,— мляво відказав Давид.— Британія надає нам кредит, а Іберійська унія за умови припинення військових дій почне кілька масштабних проектів з відновлення наших лабораторій... Я відрядив Аль-Разі поспілкуватися з ними.
— Сподіваюся, він не перестріляє перемовників,— усміхнувся Данило.
— Принаймні його має гріти думка про власну лабораторію і повне фінансування від міста, яке ти йому наобіцяв,— вигнанець розвернувся до них обличчям.— Нам доведеться навчитися жити в новому світі, але тепер я знаю, куди ми рухаємося і як можемо захиститися.
Вони з Данилом потиснули один одному руки, Джекі схилилася до Давида й обійняла його. Федя мимоволі подумав: ще кілька тижнів тому він і припустити не міг, що прийде той день, коли сама лише думка про повернення додому буде змушувати його стримувати сльози. Він по черзі обійшов леобуржців, потискаючи їм руки. Наостанок наблизився до Тео.
— Я теж їду,— недбало кинув його двійник.— Одразу після суду.
Федя кивнув. У повітрі зависла ніякова пауза.
Що вони могли сказати один одному?
Що вони могли сказати один одному після всього?
— Твої рубці — на мені,— тихо
