Леобург - Ірина Грабовська
— Він... він живий?
Фельдшер, який схилився над Данилом, обернувся до Тео.
— Живий, але дихання дуже слабке, серця майже не чути.
— Чого стовбичите?! — загарчав Тео, роззирнувшись.— Моєму братові потрібен лікар! Де Шварц?!
— Він в Університеті, зайнятий... багато поранених.
Тео зціпив зуби і шумно втягнув повітря.
— До біса ваших поранених! Моєму братові потрібен найкращий лікар, і ви його приведете,— він обернувся до вигнанців.— Несіть Едварда до монорельса! І за п’ятнадцять хвилин лікар Шварц має бути в маєтку Яблонських!
Лейла знеможено опустилася на шикарний стілець зі шкіряною оббивкою в залі прийому делегацій. Щоправда, шикарним він був колись, а нині каркас посікло уламками, одна ніжка покосилася й от-от підломиться. Лейлу сповнювало дивне почуття: здавалося, все нарешті скінчилося і її ніщо тут більше не тримало,— навіть якщо Оздемір не загинув під завалом, то тепер до нього вже точно не дістатися; Давид ненавидить її, решта вигнанців зневажає; зруйнованому місту загрожує голод,— саме час, щоб нарешті забратися звідси геть. Але вона не збиралася тікати.
Вона чекала на суд.
Це відкриття навіть насмішило її. Та Лейла справді хотіла побачити, як колишні друзі й соратники засудять її на смерть. Лейла воліла бачити їхні очі в ту мить, коли вони голосуватимуть за страту. Вона хотіла закінчити цю історію саме так: нехай навіть Яблонський проголосує «проти» і її не вб’ють, вона хотіла подивитися, як Давид проголосує «за».
Двері рипнули. Лейла обернулася й підскочила зі стільця, ніби її застукали на місці злочину. На порозі стояла Роксана. Очі жінки здивовано розширилися. Лейла хотіла щось сказати, але слова застрягли в горлі, а серце розбивало грудну клітку.
Чи зможе вона колись звикнути до цього?
— Ти жива.
Лейла знизала плечима. Вона й сама не знала. Роксана розвернулася до дверей, та Лейла за кілька кроків опинилася поруч з нею і перепинила їй шлях.
— Я маю з тобою поговорити.
Голос не слухався, уривався і хрипів. Роксана презирливо скривила вуста.
— Я не прошу пробачити мене,— видихнула Лейла.— Але знай, якби я могла, то померла б за Мака. За них усіх. Тоді я не тямила, що роблю.
Жінка звела на неї погляд. У її очах не було ненависті, як тоді, в штабі.
— Ти зрадила не лише їх. Ти...— Роксана скривилася, ніби їй було боляче говорити.— Ти була для нас прикладом, надією, що жінка може не лише виживати, а й боротися за свої права, вести свій народ. Я казала доньці: «Виростеш — будеш такою, як Лейла». Що мені сказати їй тепер? «Лейла не та, ким ми її вважали?»
— Я не хотіла бути прикладом,— Лейла судомно вдихнула.
— Але ти була! Навіть для Мака.
— Мені шкода, що ви вважали мене не тим, ким я є. Я лише хотіла вбити Оздеміра.
— В тому-то й біда, Лейло. Коли ти чогось хочеш, ти змітаєш усе на своєму шляху. Ти хотіла вбити Оздеміра, а вбиваєш тих, хто тебе любить.
Роксана штовхнула двері й вийшла на сходи. Лейла збиралася вийти за нею, але двері зачинилися перед її носом.
Джекі здригнулася і розплющила очі. В кімнаті було так само тихо, з вікна лилося біле матове світло. Знову сніжило. Дівчині здавалося, що вона задрімала всього на кілька хвилин, але годинник на столі показував другу годину по обіді. Вона проспала поруч з Федею майже чотири години. Хлопець ще спав, дихаючи з ледь помітним посвистом. Джекі торкнулася його чола — лихоманки не було, лишалося тільки сподіватися, що він не підхопить пневмонію після купання в крижаній воді.
Внизу лунали голоси, хтось віддавав накази, на сходах тупотіли. Джекі підвелася з ліжка і вийшла в коридор.
— Несіть його на другий поверх! — Тео вказав на сходи.— Де цей клятий лікар?!
— Я тут, пане Яблонський,— невдоволено пробурмотів лікар Шварц у нього за спиною.— Чи не були б ви такі люб’язні провести мене до пацієнта?
Джекі не могла зрозуміти, що відбувається. Вона підійшла до сходів — і її серце різко обірвалося.
— Данило...
Вигнанці пронесли його повз неї. Єдине, що Джекі встигла помітити,— чорна, як шматок вугілля, рука і бліде помертвіле обличчя. Тео вибіг на галерею другого поверху. Лікар зайшов до кімнати за вигнанцями і зачинив двері.
Кілька хвилин вони з Тео стояли в коридорі й мовчали.
— Ти вмієш відкривати перехід?
Голос Тео здавався хрипким і глухим, наче він промовляв з-під землі. Від цього питання Джекі забракло повітря, по шкірі сипнуло сиротами. Вона розуміла, чому Яблонський питав про це.
— Я можу спробувати. Але я не бачу сам портал. Я не зможу нікого перевести.
— Можливо, Лейла...
— З Данилом усе буде гаразд,— раптом жорстко відказала вона.— Він одужає!
Обличчя Яблонського було сіре від утоми та бруду, під очима позначилися темні кола. Він підозріло роззирнувся і дістав з кишень камені.
— Я не знаю, що це,— прошепотів він.— Але це щось із тієї пекельної машини на площі.
Кристали! Кляті трегубівські кристали! Джекі затамувала подих. Тео вклав у її долоні камені, й дівчина раптом здригнулася. Тільки-но кристали торкнулися її рук, то почали стрімко нагріватися. Дівчина зойкнула і впустила їх на підлогу. Тео вражено свиснув і підняв камені.
— Чому вони нагрілися? Що відбувається?
— Якби ж я знала,— жалібно простогнала Джекі.
Але вона знала. Вона знала.
Усередині зметнулася і впала крижана хвиля, серце стислося в хворобливому спазмі.
Вона зможе відкрити портал.
Вона відчула енергію, коли над Леобургом з’явилися тисячі порталів, поглинаючи ворожу армію.
Вона чула, як дихає маєток Яблонських.
Кристали всотали її енергію за кілька секунд.
Джекі затремтіла. Якщо якось вона зайде до Едвардової кімнати й побачить у повітрі мерехтливу пляму порталу, це означатиме, що...
— Тео, ці камені — дуже важлива річ у нашій реальності,— видихнула дівчина.— Але мені не можна їх торкатися. Це може зашкодити Агнесі. Сховай їх. Коли Данило отямиться, ми вирішимо, що з
