Леобург - Ірина Грабовська
Леобуржці допомогли Феді підвестися. Джекі підставила йому плече. Лікарі в Ратуші поверхнево оглянули його та вкололи знеболювальне, але їй так ніхто нічого не розповів. Залишалося чекати на лікаря Шварца або когось з університетського шпиталю, проте все це потребувало часу. А Федя ледве тримався на ногах, і йому точно зараз був потрібен відпочинок.
У двері постукали, Джекі здригнулася. В руці леобурзького добровольця, що їх супроводжував, з’явився револьвер: він штовхнув двері й відійшов убік.
На порозі стояв худий старий у чорному костюмі. В душі Джекі ворухнулося щось світле, майже забуте — Агнесин спогад. Вона його любила. Старий був на її боці, коли загинув батько.
— Свенсон...— прошепотіла Джекі.
— Я гадаю, що вам знадобляться ці речі, панно... Агнесо,— прорипів старий і простягнув їй чоловічу сорочку та штани, ймовірно, з гардеробу Тео. Джекі кивнула, Свенсон глипнув на Федю, але втримався від питань.
— У будинку є вода?
— Котел уже нагрітий.
Свенсон залишався в будинку. Він був тут і чекав на повернення господарів.
— Ви вільні,— сказала Джекі добровольцям.— Ми далі вже самі.
Джекі завела Федю до ванної кімнати й усадовила на стілець. Хлопець здригався від найменшого дотику і досі не вимовив ані слова. У грудях переполошеним птахом билася тривога. Джекі здогадувалася про те, що він витерпів. Але вона й гадки не мала, яким він повернувся.
— Ось так, обережно,— дівчина взяла в шафі ножиці й одним рухом розрізала його брудну сорочку.
Й тут-таки придушено скрикнула і притулила крижані пальці до вуст. Його спина була вкрита дрібними ранами: ножові порізи, опіки, синці, садна, відбитки якихось знарядь тортур, про які вона могла лише здогадуватися. На Феді буквально не було живого місця. Так, його катували зі смаком і знанням справи. Згодом ці ушкодження перетворяться на потворні шрами.
— Не дивися туди,— жорстко мовив Федя.
Його голос здався їй чужим. Це були перші слова, які він вимовив у її присутності. Джекі важко зітхнула і зняла з нього сорочку.
— Я помию тебе і змащу рани.
Він не відповів.
В очах у Джекі періодично тьмарилося, ніби вимикалося світло. Дівчина навіть не помітила, коли у ванній з’явився Свенсон, просто потрібні речі вчасно з’являлися поруч — мазь для ран, бинти, пластир, чистий рушник. У грудях Джекі ворушилося щось холодне й липке. «Він вижив, це головне»,— повторювала вона як мантру, але насправді розуміла, що її Феді більше не існує. Він залишився біля того мосту, коли пожертвував своїм життям заради неї. І ким тепер став чоловік, що сидів перед нею, вона не знала.
Джекі хотіла вийти з ванної, щоб розстелити ліжко, але Федя раптом стиснув її руку.
— Пострижи мене.
— Що?
Федя поглянув на неї крізь тонку шпарину розпухлих повік. Його погляд був холодний і рішучий.
— Зістригай усе. Геть усе.
Вони зі Свенсоном перезирнулися, і дворецький простягнув їй ножиці й лезо.
— Як забажаєш.
Біляві пасма падали до ніг Джекі, й вона насилу стримувала сльози. Коли вона закінчить, її Федя зникне назавжди. Вона ніби одну по одній обтинала нитки, що поєднували її з минулим, з їхнім світом, з тривожними вечорами в будинку «потойбіч». Вона згадала, як Федя підрізав нерівні пасма, що лишилися від зеленої шевелюри після її нічного нападу люті. Тої миті колишня Джекі теж залишилася в минулому.
— Готово.
Джекі зістригла волосся так коротко, як змогла. Федя ледь помітно кивнув. Джекі допомогла хлопцеві підвестися зі стільця і дійти до ліжка. Вкладаючись, він скривився від болю, а тоді важко зітхнув і заплющив очі. Джекі вкрила його ковдрою і вже хотіла відійти, але він знову схопив її за руку. Пальці переплелися, Джекі опустилася на край ліжка.
— Не йди.
— Не піду,— вона схилилася й поцілувала його в куточок вуст.— Ніколи не піду.
— Гадаю, це по тебе.
Тео здригнувся і розплющив очі. Дідько! Заснув стоячи, прихилившись до стіни. Лейла вийшла з єдиної вцілілої в Ратуші вбиральні й витирала вологе волосся шматком рядна. Чужі штани й сорочка були їй завеликі, вигнанка здавалася втомленою і розлюченою, але не намагалася втекти, хоча це не склало б для неї особливих труднощів.
Тео простежив за її поглядом і побачив двох леобуржців, що спускалися сходами.
— Може, нарешті знайдуть тобі якусь справу, щоб ти припинив ходити за мною, як теля на прив’язі.
— Про це і не мрій.
— Тео! — гукнув один з добровольців.— Ти маєш це бачити.
— Вже йду,— буркнув Тео й обернувся до Лейли.— А ви поки що складіть товариство моїй подрузі.
— Гадаєш, я не впораюся з двома? — глузливо промуркотіла Лейла.
— Цілком упевнений, що впораєшся, але краще б тобі цього не робити, бо шукатиму тебе я,— Тео торкнувся її щоки, Лейла капризно надула губи і відкинула його руку.— І я тебе знайду.
Тео спустився з вежі. На площі шикували полонених, леобуржці розтягували купи понівеченого заліза, звільняючи дорогу. Десь на лівому березі досі гриміли постріли. Перед входом до Ратуші стояла машина: потужні колеса, ґратчаста платформа з панеллю керування і безліччю важелів, вежа з величезною тарілкою на ній. Яблонський наблизився, роздивляючись установку, і торкнувся холодного металу.
— Що це? — зачудовано видихнув він.
— Це купа заліза,— тихо відповів хтось позаду нього,— за допомогою якої Едвард урятував нам життя.
Тео обернувся. Позаду стояла Ґрета — стрижена, в пошарпаній австрійській шинелі, руки перемазані чорним. Сльози струмочками розмили бруд і кіптяву на її щоках.
— Де він? — Тео відчув, як усередині все стискається і крижаніє.
Ґрета махнула рукою кудись праворуч, але навіть не звела на нього погляду. Тео зробив крок, але дівчина схопила його за руку.
— Є дещо,— вона витягнула з кишені три жовті камінці. Краї одного почорніли.— Я не знаю, що це, та ці камені — серце машини. Я витягла їх з механізму. Підозрюю, що на них можуть полювати. Ти маєш їх зберегти. Бо ти зможеш, я знаю.
Тео розгублено кивнув, запхнув кристали до кишені куртки і кинувся до юрби леобуржців, за якими було помітно білі накидки лікарів. Яблонський насилу протиснувся і зненацька зупинився.
Данило лежав на дерев’яному ящику з-під снарядів. Рукав австрійської шинелі обгорів, його правиця обвуглилася, стала геть чорною. Обличчя було бліде, але наче світилося на тлі брудного
