В зоряні світи - Василь Павлович Бережний

не знала, чи батько відзначає це з задоволенням, чи, може, з жалем. їй вчувалось і те й інше. А може, воно так і було? Може, професорові приємно було знаходити підтвердження спільного походження Землі та Місяця і разом з тим хотілося відшукати щось зовсім нове, незнане на Землі?

“Сусіди” поки що не турбували їх, але хто його зна, що в них на думці? Івана Макаровича дуже непокоїла втрата зв’язку з Землею.

— Працюйте, працюйте, Миколо, — казав він Загорському, коли той залишав свою мовчазну рацію і мовчки ставав біля ілюмінатора. — Це, потрібно, як повітря!

І Микола знову брався за роботу. Минали години втомливого чекання. Та ось щось зашипіло, зашуміло, і в каюту прорвалися звуки!

Всі були так вражені, що ніхто не промовив і слова. Ольга одвернулася від ілюмінатора і дивилася на приймач. Михайло не зводив очей із Загорського, Іван Макарович поклав на стіл якийсь кристал, що його щойно розглядав, і задумливо підпер голову рукою.

А з репродуктора лилася музика — віолончель тужила за чимось таким дорогим, бажаним і нездійсненним… Ольга пригадала матір. Може й вона слухає зараз…

— Та це ж “Мрії” Шумана! — тихо сказала Ольга. — Хотіла б я знати, чи була музика в селенітів?

— Ось прибудуть сюди археологи, історики — усе взнають, — кинув Загорський.

— Я хочу побачити підземне місто, — обізвався Михайло. — А то скажуть: побував на Місяці, а міста й не бачив. Як ви його назвали?

— Поки що ніяк, — відповів професор.

— Оце вже нерозважливо. Треба назвати, обов’язково.

— Ай справді, тату! — стріпнула волоссям Ольга. — Якби я побувала в ньому — відразу б назвала…

— Назвіть його, Іване Макаровичу, Ольгопіль або Ольгоград…

— Хай краще буде Михайлівка або Мишковичі! — засміялась Ольга.

Загорський обернувся від приймача:

— То місто смерті, товариші, місто вічного мовчання.

— Але ж у ньому найдовше затрималось життя, — заперечив професор. — Це — притулок життя!

— Бухта життя! — вигукнула Ольга.

— Лабіринт життя! — сказав Михайло.

Покриваючи шум приймача, Микола кинув:

— Ось підете — побачите, що там за життя. То — місто агонії!

— Чого це у вас такі похмурі думки? — спитала Ольга.

Микола не відповів. Крутив ручки приймача, і шуми Землі заповнювали кабіну. Нарешті крізь них, наче крізь хуртовину, прорвався далекий голос:

— Комета, Комета, я — Земля, я — Земля…

Скільки тривоги було в цьому голосі! Земля, рідна Вітчизна скликала своїх синів, ніби чайка чаєнят. Вони чули її голос, а відповісти не могли,

Пік Вітчизни

Коли на Місяць дивитися в телескоп, його сяючий диск дуже скидається на ніздрюватий торт. На ньому неначе застигли безладно кинуті шматочки крему. Інша справа — стояти на цих самих “шматочках”. Це — величезні гори, здебільшого круті, обривисті. Кожного разу, коли наші мандрівники дивилися на них, уява домальовувала ліси, снігові шапки і шлейфи хмар. Але ні лісів, ні снігу, ні хмар тут не було. Голі, суворі, мовчазні гори здіймалися до зір.

Плугар і Загорський сходили на одну з найвищих вершин. Іти було легко, не так, як на Землі. Тут їхні тіла важили по 12–14 кілограмів, а мускульна сила залишалася такою ж, як і була.

Спритний, міцний Микола ішов попереду, видирався на уступи, перестрибував через тріщини. За ним — Іван Макарович. їх з’єднував альпіністський трос, кінці якого були прикріплені до поясів.

— От і я стану альпіністом! — жартував професор. Чим вище вони підіймалися, тим ширшав горизонт.

Скільки не кинеш оком — всюди гори і гори, неначе позалягали якісь дивовижні страховиська. Незвичайного вигляду їм надавали чорні різкі тіні, що мережили весь масив.

— Тримайтеся, Іване Макаровичу! — обернувся Микола. За скельцями скафандра в нього блищали очі. — Штурмуємо саму вершину!

Вершина була дуже крута, а з деяких боків — просто прямовисна. Довелося багато разів обходити її навколо, щоб відшукати більш-менш зручний підхід. Микола топірцем пробував міцність верхніх шарів, і вони часто осипалися під його ударами.

Нарешті підйом закінчено! Микола підняв топірець і потряс ним над головою, ніби салютуючи. А потім вийняв із сумки червоне полотнище прапора, прикріпив його до топірця і поставив між камінням посеред вершини. Прапор поволі звис, і складки його застигли. Здавалося, він був висічений із якогось яскравочервоного каменю.

— Віднині — це пік Вітчизни, — сказав Іван Макарович, дивлячись на прапор, що квіткою полум’янів над суворим камінням.

— Пік Вітчизни… — промовив Микола, оглядаючи горизонт. — Але ж і високо!

Вдалині, неначе на рельєфній карті, виднівся величезний цирк: гірське кільце оточувало сопку — кратер.

— Може, то Курцій? — спитав Загорський. — Чи Лейбніц?

— Мабуть, Курцій… Наша ракета стоїть на плато між цирками: Ньютона, Лейбніца і Курція. Останній розташований на сімдесятій паралелі… Напевно, то він і є.

— Еге, рельєф оригінальний, що й казати. Ви прихильник якої теорії — вулканічної чи метеорної?

— Бачите, Миколо, остаточний висновок можна зробити після багатьох геологічних експедицій, які детально дослідять цирки і кратери. З тих даних, які зібрали ми з вами, я гадаю, можна зробити попередній висновок про вулканічне походження величезної більшості цирків…

— Але ж вони мають у діаметрі сотні кілометрів!

— Деякі досягають і трьохсот.

— Я ж і кажу, Іване Макаровичу, неможливо уявити собі такі величезні вулкани!

— А метеори такі можна уявити? Якого це треба метеорита, щоб вибив западину діаметром в сотні кілометрів?

— Навіть на Землі є досить великі кратери…

— Ви маєте на увазі Арізонський?

— Так, Іване Макаровичу.

— Справді, він величезний, але ж діаметр кратера, який він вибив у земній корі, всього-на-всього тисяча двісті сім метрів! І потім зверніть увагу, там метеорит зробив западину глибиною 171 метри,