В зоряні світи - Василь Павлович Бережний

Нарешті, вона зважилась: треба підставити рану під проміння! Коли б у ньому були руйнівні хвилі, вони б уже дали себе відчути… Зрештою, й рентгенівське проміння в своїй суті шкідливе, але відповідні порції його дають позитивний ефект. Отже, маленькими дозами…

Ольга розв’язала пов’язку, і на рану впав пучок сонячних променів. “Раз, два, три, чотири…” рахувала Ольга до шістдесяти. Потім заступила сонце. Через хвилин п’ять знову відійшла…

— Ну, на перший раз досить, — сказала, кладучи пов’язку. — Стишується біль? Тобі легше? — спитала тривожно.

— Легше, — прошепотів Михайло. — Ласкава ти, Олю, хороша.

Веснянкувате її обличчя вкрилося рум’янцем радості — чи тому, що Михайлові стало краще, чи тому, що він сказав теплі слова…

Плугар і Загорський обійшли величезне тіло ракети, в багатьох місцях подзьобане камінням. Одна вм’ятина була особливо велика. Видно удар був дуже сильний — як тільки витримала його стінка?

Зупинилися біля траншеї, що вела до люка.

— Які у вас пропозиції, Миколо? — спитав Плугар.

— Я вже все продумав, Іване Макаровичу. Нам треба викопати таку яму, щоб ракета зсунулась у неї хвостом. Якщо нахил її буде хоч градусів сорок п’ять, то ми зможемо стартувати…

— Припустімо, що яма може замінити стартову конструкцію, — скептично сказав Плугар, — але чи вистачить у нас часу і… Що ж можна зробити однією лопатою? До того ж скоро настане ніч, бачите як низько ходить Сонце? Температура впаде принаймні на сто градусів нижче нуля… Все це треба врахувати, зважити. Ми не можемо діяти всліпу.

Загорський деякий час мовчав. Дивився на триноги, що стирчали з хвоста ракети, і думав: “Тут би мені пару звичайних лебідок і тросів, і я б її поставив швидко!” А вголос промовив:

— Але ж іншого виходу немає, Іване Макаровичу, — В його голосі вже чулася безнадія. — Я й сам бачу, що викопати таку шахту нам буде, мабуть, не під силу… Та щось же робити треба?

— Знаючи наперед, що це не вдасться, не треба, мені здається, й починати.

— А що ж ви пропонуєте? — з тривогою спитав Микола. — Скласти руки і чекати кінця?

— Поганої ви думки про свого керівника, Загорський, — спокійно сказав Плугар. — По-перше, даю вам-завдання: обчисліть, скільки кубометрів грунту потрібно вийняти скільки часу відбере ця робота, словом, підготуйте усі технічні дані. По-друге, чи в цілковитому порядку наша атомна “батарея”?

— Так, але що це нам дасть?

— О, це нам дасть багато! — сказав професор. — Якщо в нас такі енергетичні ресурси, то можна… А то що за привид?

Справді, до них наближалася постать у скафандрі, неначе привид.

“Хто це? — думав Плугар, дивлячись на присадкувату фігуру в скафандрі. — Невже Дік?”

Так, це наближався він. Вигляд у нього був жалюгідний. Ішов, неначе п’яний, ледве переставляв ноги, руки звисали, як перебиті.

— Містер Плугар! — заволав він у мікрофон. — Містер Плугар! Я звертаюсь до вашої людяності…

— Що сталося?

— Катастрофа! — прохрипів Дік, вказуючи на зловісну чорну стіну. — Моєї ракети більше немає. Ви, тільки ви, можете врятувати мене від загибелі. Не відвертайтесь од мене… Я… я… — і він упав на коліна — В мене лишилося зовсім мало кисню… Я задихнуся!

— Його неначе хто підмінив, — сказав Загорський. А Плугар звернувся до Діка:

— Встаньте, це не личить людині! — І, коли той підвівся, струшуючи порох з колін, професор сказав: — Розкажіть, як це сталося.

— Після розмови з вами, професоре, я повертався до своєї бази. Коли це раптом — вибух! Спочатку світловий ефект, потім знялися гази і пилюка. І я зрозумів, що врятувати мене можете лише ви…

— Так-таки зразу й зрозуміли?

— Спочатку я не повірив сам собі. Мої лаборанти — досвідчені хіміки і фізики, я запевняю вас, що вибух стався не через їхню неакуратність, а, очевидно, через несподівані властивості нового елемента. Мабуть, його критична маса набагато менша, ніж в урані. Коли б не це, то… Я вас благаю, професоре!

— А як же вціліли ви самі?

— На щастя, я ще був за горою. Мене, правда, щось стукнуло, аж потемніло в очах, і я втратив свідомість. Може камінням — воно ж сипалося як град — а може, просто нервовий шок. Скільки я лежав — не пам’ятаю, але, як тільки отямився, відразу подумав про вас, ви можете дати мені життя!

— Де ж ви так довго були?

— Я кинувся бігти, але не в той бік. Блудив у горах, думав, пропаду. І вже з гори побачив вашу базу…

— Але ж ви бачите, що струс поверхні, завдяки вашим “експериментам”, призвів і нас до аварії, і ми самі в критичному становищі?

— Не відмовляйте, професоре! Ви вважаєте мене ворогом? Не заперечую, вважайте, але ж принципи гуманності…

— Так, так, — в задумі промовив професор, — принципи гуманності… У нас самих катастрофічне становище… Як ви гадаєте, Миколо? — спитав Плугар. — Чи зможемо ми поділитися з ним нашими і без того невеликими запасами кисню, води і їжі?

— Та нехай йому чорт! — вигукнув Загорський. — Де він на нашу голову взявся?

— Значить, ви — проти?

— Хто, я? — перепитав Микола. — Я проти, звичайно, але що ж… Доведеться його прийняти. Я тільки кажу, що…

— Та не пропадати ж йому… Він допоможе копати…

— В мене гуляти не буде! — погодився Загорський.

— Отже, ви не заперечуєте? Я радий за вас.

Коли Іван Макарович сказав Дікові, що вони вирішили поділитися з ним