В зоряні світи - Василь Павлович Бережний

— Нарешті — вихід!

Іван Макарович полегшено зітхнув, коли ступив у русло ріки. Тут принаймні не страшно темряви — сяє місячний день: палахкотить оточене короною Сонце, блищать далекі зорі.

Загорський уже стояв над урвищем, узявши в руки канат.

— Не гайтеся, Іване Макаровичу! — гукнув він, вимахуючи рукою. — Беріться, допоможу.

Хоч і не зовсім вправно, але з допомогою Миколи Плугар легко вибрався на гору. Коли вони підійшли до всюдихода, в професора лишалося кисню на дві-три хвилини. Микола швидко замінив йому балон і тільки тоді розповів, що він сам видирався на гору і біг до машини вже зовсім не дихаючи; кисень у нього скінчився ще на дні русла.

— Ну добре, — перебив його професор. — Їдьмо до “Комети”. Треба негайно передати на Землю про наше відкриття та й відпочити необхідно.

Микола подумав, що професор натякає на нього.

— Та, бачите, Іване Макаровичу, я й сам не знаю, як воно зі мною сталося… Ну, от — привиділось…

— Нічого страшного, Миколо, — Плугар поклав йому руку на плече. — В таких умовах з кожним може трапитись. Ну, їдьмо!

Коли запрацював мотор, — а це можна було помітити лише по приладах і дрижанню машини, — вони вирішили їхати не по старому сліду.

— Беріть он… туди! — вказав професор на інше міжгір’я. — Спробуємо знайти новий прохід до нашого плато.

Загорський поклав руки на важелі, і всюдихід рушив…

Все-таки Ольга була спортсменкою. Руками вхопилася за край кам’яного колодязя, коліньми обіперлась об його стінки і затримала падіння. Тоді, не гаючи й хвилини, почала обережно підтягуватись. Коли голова її виткнулась на поверхню, вдалині дівчина побачила “сусідів”: не звертаючи на неї уваги, вони розглядали самоцвіти. Видно, дорогоцінне каміння зацікавило їх не на жарт. Ольга бачила, як вони старанно відбирали його і наповнювали свої сумки. “Треба буде й собі взяти, на спогад”, подумала дівчина.

Вихопилась на поверхню, лягла ниць і зазирнула в колодязь. У неї аж дух перехопило: відполірованій, залитій сонячним світлом трубі не було кінця й краю. Здавалося, що цей отвір веде до самого центра планети. Глибоко-глибоко там щось сяє, неначе сонце… Що воно таке? І взагалі — це витвір природи, чи, може… може, інженерна споруда! Ольга дуже хотіла, щоб це таки була інженерна споруда! В своїй уяві вона завжди населяла небесні тіла живими, розумними істотами. І коли хто-небудь твердив, що отруйливі атмосфери на планетах-гігантах свідчать про відсутність там життя, Ольга сприймала це як особисту образу.

Кілька хвилин вона дивилася в отвір. Сумніву не було — цей колодязь просвердлили селеніти. Може, колись вони брали з нього воду?

Взяла невеличкий камінчик і не кинула, а легенько впустила його в колодязь. Він пролетів метрів зо три і… зупинився! Неначе повис! Кинула ще — такий самий ефект. І Ольга догадалася — колодязь закритий якимось прозорим диском. Він і затримував камінці. Що це все означає? Може, там, у глибині, живуть селеніти?

Дивлячись у бездонний сяючий колодязь, Ольга думала про селенітські міста, які сполучаються з поверхнею ось такими шурфами. Хотілося побачити хоч одну живу істоту, схожу, чи не схожу на людину, але наділену розумом і… не хижу. Ольга, сама того не помічаючи, приписувала своїм уявним селенітам лише те хороше, що є в людях: розум, доброту, почуття справедливості, щирість, відвертість і багато інших чудових рис. Це були ті самі земні люди, тільки без їхніх недоліків. Ех, як би добре на світі жилося!..

Але скільки вона не дивилася в циліндр, що вів углиб планети, а селеніти не з’являлися. Не помічала навіть найменших ознак їхньої присутності. Засміялася з себе: вона таки ще дівчисько! Та це, мабуть, природа зробила цей колодязь, а сонце відшліфувало за тисячі років… Зітхнула. Підвелася і, зовсім не боячись “колег”, що паслися в долині багатства, пішла далі — по сліду всюдихода. Перед очима розстелялася піскувата рівнина, там і сям обставлена червонястими горами. На піщаному пагорбі, де гусениці машини залишили глибокий слід, Ольга поставила свою застережну картку. Через проміжки метрів у п’ятдесят — ще дві. Тепер треба було піти в обхід тієї долини і якнайскоріше повернутися додому, щоб вистачило повітря.

Зійшовши на велику гірку, схожу на купу зерна, Ольга глянула навколо і скрикнула від здивування: вліво, на віддалі може з кілометр чи півтора, швидко помчав всюдихід. Дивно було бачити цю рухому риску серед мертвого пейзажу.

Кинулась навпереріз. Спіткнулась і впала. Схопилась — і знову бігти. Всюдихід уже проминув її, він то виринав із-за пагорбів, то зникав за ними, наче човен серед окам’янілих хвиль.

Ольга пробігла може кілометрів два чи три і зупинилась, важко дихаючи. Хоч і легко бігати на Місяці, але все ж таки стомлюєшся. Та ще цей скафандр…

— Миколо! Тату! Куди ж ви? — в розпачі гукнула в мікрофон, зовсім не сподіваючись, що її почують. — Підождіть!..

Втомлена, розчарована невдачею, вона тупо дивилась униз, механічно шукаючи слідів машини. Раптом у її навушниках зазвучав такий рідний батьків голос:

— Олю! Олю!

Запасів кисню і води на “Кометі” було ще днів на дев’ять-десять. Іван Макарович вирішив використати ці дні для інтенсивної наукової роботи. Віддалятись од ракети на велику відстань було рисковано, отож він провадив дослідження поверхні Місяця поблизу. Він поставив завдання: проникнути в світ мінералів, зібрати якомога більше зразків і відхилити завісу над таємницею утворення місячного рельєфу.

Працювали всі: Іван Макарович, Загорський, Ольга. Один тільки Михайло Мілько “байдикував” у ракеті.

Загорський годин десять просидів, ремонтуючи радіостанцію, а потім супроводжував професора в гори. Шукав там якогось мінералу, що ним збирався замінити лампу, якої невистачало.

Колекція мінералів збільшувалася. І кожного разу, уважно дослідивши якийсь камінець, Іван Макарович вигукував:

— І це давній знайомий!

Ольга