В зоряні світи - Василь Павлович Бережний

— Значить, не визнаєте?

— Не визнаємо.

— Ну, гаразд. Я не маю сумніву, що міжнародний суд захистить інтереси фірми. До речі, що означає цей напис? — Дік підсунув ногу до Ольжиної картки.

— Ви ж грамотний?

— Це що — погроза використати атомний реактор? Оце атомна енергія в мирних цілях? Ми вже зафотографували цей документ, про нього знатиме весь світ!

— Ви багатослівний. У нас мало часу.

— Значить, відкидаєте пропозицію про перебазування?

— З усією рішучістю.

— Ви, очевидно, не оцінили становища, професоре. Я вам допоможу в цьому. Наш політ готувала атомна фірма, а не Академія наук, як у вас, отже, незабаром прибуде ще одна ракета. Це буде не тільки демонстрація могутності…

— Ми не боїмося погроз, — перебив його Іван Макарович.

— Вас тут приваблюють стратегічні поклади?

— Мир, праця, наука — ось що нас приваблює!

— Поклади нового радіоактивного елемента, який ми назвали “Селеніт-1”, відкрили ми і не поступимось нікому! — підвищив голос Дік. — Саме в цей час, коли ми з вами так чемно розмовляємо, наші лаборанти провадять дослідження над ним. І хто поручиться…

— Ви все сказали?

Плугар повернувся і рівним кроком, не поспішаючи, пішов до ракети.

— Отже, продовжимо свою роботу, товариші? До настання ночі лишилося, за моїми підрахунками, сімдесят годин і… тридцять вісім хвилин, о, вже одна хвилина зникла… За цей час можна багато дечого зробити. Нам необхідно поповнити колекцію мінералів, перенести експонати з селенітського міста… Астрономічні спостереження доведеться, на жаль, відкласти. Треба провести систематичні зйомки, щоб вийшов повноцінний фільм, а не окремі фрагменти. Ясно, товаришу Загорський?

— Ясно.

Ольга схилилась над екраном. Поверхня його була чистісінька, як літнє безхмарне небо.

Раптом очі її різонув гострий блиск. Відсахнулася, закрила обличчя долонями. Подумала, що це в приладі стався якийсь електричний розряд.

— Миколо… — хотіла звернутися до Загорського, але не встигла. Страшний поштовх струсонув ракету, вона почала хилитися, падати… Що сталося? Все пішло шкереберть, у всіх закрутилося в очах, Мілько схопився, кинувся до пульта управління, мабуть, думав, що встигне запустити реактор і піднятися вгору… Але де там! Удар, ще удар, тріск і гудіння, може, то у вухах? Михайло не втримався на ногах — його неначе молотом ударило по голові. Останнє, що він бачив провалюючись в якусь чорну безодню, — були перелякані Ольжині очі… А коли ракета вже нерухомо лежала на боці, Ольга скрикнула:

— Михайле! Що з тобою, Михайле!

Схопила його зів’ялу руку — довго не могла намацати пульс. І, мабуть, хтось інший-таки і не намацав би, а її ніжні, чутливі пальці сприйняли ледве вловимі поштовхи.

Наче помаленьку сіпалась тоненька нитка. “Зупиняється серце, — подумала Ольга. — Глибока травма…”

Мілько лежав горілиць, яскраве сонячне проміння падало на його бліде обличчя. Ольга відкрила йому очі й побачила розширені зіниці. “Він зовсім не реагує на світло!” промайнула думка.

Швидко скинула з себе кофту, згорнула і підклала під закривавлену голову. Думки обганяли одна одну. “Спочатку обробити рану — припинити кровотечу, запобігти інфекції… А серце? Воно ж от-от зупиниться! Ні, спочатку ін’єкція камфори…”

Схвильована, перелякана, Ольга все ж таки діяла швидко, рухи були точні. Вихопила спиртовий стерилізатор (навіть не помилилася відкрутити кришку), набрала в шприц два кубики золотистої густуватої рідини і, відсунувши Михайлів рук їв вище ліктя, вправно зробила укол. Навіть не перевіряючи пульсу, кинулась обробляти рану. Пішли в хід тампони, йод… Ольга перевела подих лише тоді, коли наклала пов’язку.

Пульс покращав, стало помітним дихання. В могутній Михайлів організм поверталося життя! Це викликало надію на хороші наслідки, але Ольга добре знала, що в цей гострий, хаотичний період протікання хвороби, як його назвав колись Бурденко, можна сподіватися всяких ускладнень.

Мілько розплющив очі. “Шокові явища поступово згасають”, подумала Ольга.

— Михайле! — гукнула.

Губи його заворушилися, але слів не було чути.

— Мишко, любий, тобі краще?

А він то розкривав, то закривав очі і… мовчав.

— Ось покладемо тебе зручніше… — говорила, піднімаючи Михайлову голову собі на коліна й обхоплюючи його руками під пахви.

— Правда ж, тобі вже набагато краще?

Легко, без напруження поклала кремезного юнака на його лежак. Повернула в правий бік, приговорюючи:

— Отак полеж, на випадок нудоти.

Іван Макарович і Загорський теж добре стукнулися, але вони цього й не помічали, стривожені пораненням Мілька. Мовчки дивилися, як порається біля нього Ольга, подавали потрібні їй речі. Але що сталося? Яка причина такого сильного струсу? Може здвиг кори Місяця?

— Загадково, просто загадково! — заговорив професор, ходячи взад і вперед.

— Ми не тільки не можемо стартувати з такого положення, — промовив Загорський, — навіть вийти з ракети неможливо!

Тільки тепер Іван Макарович і Ольга звернули увагу, що вихідний люк притиснутий до поверхні Місяця.

— Так, ми закупорені, — сказав Плугар, — але хіба назавжди? Як ви гадаєте, Загорський?

— Треба знайти вихід…

В ілюмінатор побачили — неподалеку над горами танула чорна хмара газу і пилу.

— Вибух вулкана, — сказав Загорський. — От вам і розгадка. Нас ударило камінням, хвилями газу, ну, І струс поверхні…

— Вибух то вибух, але там немає ніякого вулкана! Ми ж маємо докладну карту…

Ще раз передивилися карту. Професор мав рацію: в тому місці, в радіусі кількох кілометрів не було навіть невеликого вулкана.

— Мені здається, що це атомний вибух, товариші, — підсумував професор.

— Це можливо, але навіщо їм було робити такий експеримент? — сказав Загорський, маючи на увазі “сусідів”.

— Мабуть, догралися з новим радіоактивним елементом…

— “Селеніт-1”?