В зоряні світи - Василь Павлович Бережний

Надівши скафандр, Ольга спустилася з ракети. Була дуже стривожена, навіть не звернула уваги на те, що це ж вона вперше ступила на поверхню Місяця! Хвилювало одне — як оберегти експедицію від небезпеки. Кисневий прилад працював бездоганно, і Ольга зовсім не відчувала, що перебуває в безповітряному просторі. Побачивши в сивому поросі сліди, які вели в протилежний бік, ніж ті, що їх проклав всюдихід, вона дійшла до самого краю невеликого плато, на якому височіла їхня ракета. Сліди спускалися вниз і далі зникали за пагорбами. Саме тут, на краю гірського п’ятачка, Ольга вирішила поставити грізну картку. Зсунувши ногою купку пилюки, встромила білий аркушик. Російською і англійською мовами на ньому було виведено: “Небезпечна зона. Смертельно!”

“Нехай поламають голови, чортові гангстери! — думала Ольга. — Це для них буде справжній сюрприз! А тепер попередити батька і Миколу…”

І вона легко, енергійно повернулася до ракети і пішла далі по сліду всюдихода.

Все складалося добре. Ольга пройде аж до тих гір, а може, й далі — іти ж бо зовсім, зовсім легко! — там поставить три білі карточки і назад. їхатиме батько з Миколою, побачать. “Ану, скаже, зупини. Що воно таке?” Прочитають і тоді… Романтика пригод охопила Ольжине єство. Дівчина з захватом подивилася на чорне оксамитове небо, всіяне зорями. Вони палали разом із Сонцем, подаючи звістки з далеких-далеких світів. Маяки серед безмежної темряви, невтомні гарячі маяки — вони проймають увесь Всесвіт своїм золотим промінням, обігрівають безліч планет, сіючи на них життя… І чому ж усім людям не жити мирно і по справедливості? А то й тут ось, на Місяці, хочуть воєнні бази…

Ольга окинула поглядом мовчазні місячні гори. Немає на них ні травинки, ні деревця. Може їх опалив колись вогонь війни? В розпаленій уяві дівчини постали картини страшних вибухів — язики вогню, сліпучі спалахи атомних бомб… Потім згадала батька і Загорського. Де вони? Чи з ними не трапилося чого? Хоча б же її карточки… Враз Ользі ніби почувся чужий голос:

— Алло! Колего!

Оглянулася і завмерла: за нею трухикало дві постаті — одна висока, друга присадкувата. Сумніву не було: це вони!

— Зачекайте, колего!

Віддаль між ними скорочувалась. Розмахуючи руками, двоє не йшли, а широкими стрибками бігли до Ольги. Якусь мить дівчина розгублено переступала з ноги на ногу Що їй робити? Тікати? Куди?

— Чого вам треба? — спитала Ольга по-англійськи.

Ті стали як укопані. Вони, мабуть, менше здивувалися, коли б чорне небо Місяця раптом прорізали вогненні залпи “Катюш”. Дівчина! Звідки вона? Який же тоді склад експедиції? І що в них за зброя, що встановили небезпечну зону?

— Це обман! — вигукнув високий.

— Так! — розвів руками кремезний. — В їхньому екіпажі не було дівчат!

Вони стояли, не зводячи очей з Ольги. Вона їм кинула:

— Ви помилилися!

— Ну, так чого ж ви біжите? Зачекайте! Чи ми не маємо права тут ходити? Це теж небезпечна зона? І чому б вам не познайомитися з нами?

Вони рушили до неї. Що робити? Шлях до ракети відрізаний, а йти до гір… Поклала надії на кисень: може, в них менше, то скоріше повернуться. І Ольга кинулась бігти. Мчала по сліду всюдихода, роблячи гігантські кроки молодими, міцними ногами.

І коли оглянулася, то помітила, що віддаль між ними збільшилась.

Ось уже й гори починаються. В ущелині — тінь, неначе чорний тунель. У тіні Ольга налетіла на розколоте каміння, і свинцеві її підошви сковзнули, як на льоду. Вискочила з тіні, в очі їй бризнуло синім, голубим сяйвом — мерехтіла долина, вкрита самоцвітами. Посередині її на пагорбі голубим полум’ям палахкотів гострозубий уламок самоцвітної скелі.

Ольга оглянулася — помітила, що “колеги” нагинаються над камінням, спіткнулася, впала і з жахом відчула, що кудись провалюється.

Іван Макарович і Загорський пробиралися, обережно ступаючи, і все ж таки натикалися на стіни, на якісь несподівані кам’яні виступи, колони, статуї. Правою рукою Микола підтримував Івана Макаровича за лікоть щоб не збитися з дороги. На ремені через плече висів кіноапарат.

— Хоч би була палиця, — скрушно промовив він, — і то легше було б намацувати шлях.

— Останні селеніти, мабуть, знали про деревину лише з розкопок абощо, — сказав професор. — Так, як ми — про іхтіозаврів.

Деякий час ішли мовчки, але так було важче. В голові здіймалися розпачливі думки, жаль стискував серце. Іван Макаровим подумав про єгипетський лабіринт, йому чомусь уявились палаючі смолоскипи — оце б підняти над головою!..

А Микола думав про кисень. Скільки його ще лишилося у балонах? Може, на дні? Шкали не побачиш, а він може скінчитися кожної миті. Тоді… Як це все-таки по-дурному лежати мертвим, хоча б і всередині Місяця!

— Скільки часу ми вже йдемо? — спитав Микола.

— Мені здається, небагато. А втім, хто його знає…

І справді, відчуття часу зникло. Інколи здавалося, що вони й не йдуть, а тільки топчуться на місці, не в силі пробити темряву.

Микола пустив руку Івана Макаровича.

— Що ви робите? — спитав професор.

— Я хочу зняти з плеча кіноапарат.

— Навіщо?

— Кину.

— Кинете?

— А що ж… Непотрібен…

Миколин голос, що проривався в навушники Івана Макаровича, видався йому якимсь чужим. Розпач, розчарування, приреченість — усе звучало в ньому.

— Ви що… втратили надію, Миколо?

Ці слова професор вимовив лагідно, з болем. Він боявся почути ствердну відповідь.

— Знаєте, Іване Макаровичу… Коли б у нас було ще хоч по балончику кисню… А так, що ж… Ну, пройдемо ще з кілометр, і закінчиться.

Доки не говорили про кисень, доти наче й дихати було легше.