Розбиваю громи - Олександр Павлович Бердник
Всі твори автора ⟹ Олександр Павлович Бердник
Василь, Ніна і Гриць чимдуж бігли в’юнкою гірською стежкою. Та чорна хмара невблаганно наздоганяла їх. Оглушливо вдарив грім, і від того гуркоту ніби обвалилося небо. Злива нагло упала на дітей. Вони пірнули під лапату ялину, але й тут патьоки діставали їх. «Що робити, де шукати піонерський табір?» — безпорадно думали вони. Раптом крізь шум і гуркіт долинули слабкі удари дзвону. Діти рушили на цей Поклик. І прийшли до невеличкої дзвіниці, на якій сивоголовий чоловік невпинно бив у дзвони…
Великі зміни у життя дітей внесла ця зустріч. Про них розповідається в гостросюжетній повісті «Розбиваю громи».
Повість «Мати» — це схвильований монолог космонавта перед польотом у зоряні світи.
Розбиваю громи
Повість
ВИДАВНИЦТВО ДИТЯЧОЇ ЛІТЕРАТУРИ «ВЕСЕЛКА»
Київ — 1967
Малюнки В. КАЛУГИ
РОЗБИВАЮ ГРОМИЯкщо ти не дірявий човен, то допливеш—
Східна мудрість ПРОЛОГДЗВІН СЕРЕД ПІТЬМИ
Яріла гроза.
Вона зненацька насіла — як це завжди буває в горах, — вихопилася зза верховини, заховала сонце, огорнула виднокіл. Щойно було ясно, тепло, ялиці та смереки стояли в голубому мареві, полонини пахтіли квітами, свіжо дихали травами. А за одну хвилину де все те й поділося!
Молочно-білий туман поповз по груні, потемніли ліси, наїжачились грізними зубцями, зникли за чорними хмарами верхів’я гір. А потім страшно грякнуло, розпанахало фіолетово-білою зміюкою небо, покотило долинами розгонисту громову луну. Здавалося, прорвалося небо.
Діти розгублено оглядалися — куди податися? Коли ж потоки зливи нагло впали з неба, за одну мить вимочивши їх до кісток, кинулись під захист столітньої ялиці. Скулилися під стовбуром, цокотіли зубами, злякано здригаючись, коли блискавиця вдаряла десь недалеко в скелю або високе дерево.
Гриць засунув руки між коліна, щоб зігрітися, біляве волосся облипло йому голову, з носа дзюрчав потічок дощу. Хлопець трусився, сердито поглядав на Васю, бурчав:
— А все через тебе! Підмовив! Важко було садити йому ялинки! А тепер що буде?
Вася зиркнув на товариша, в його великих чорних очах спалахнуло обурення.
— Я ж не тягнув тебе силою? Бач який! Тонкошкурий! Доки було добре — радів! А припекло — лаєшся!
— Мовчіть краще, — тихенько попросила Ніна, з острахом дивлячись на сіру стіну зливи. — Треба щось робити. А то ми простудимось. Та ще й загубимось.
— Не загубимось, — запевнив Вася.
— Хоробрий який, — пробурмотів Гриць, спльовуючи набік. — А ти знаєш, куди йти?
— Знайдемо.
— То, може, краще йти? — з надією запитала дівчинка.
Вася доглянув у її темно-сірі очі, підвівся.
— Справді, краще йти. Ходімо цією долиною — кудись вийдемо.
— Мудрець, — хмикнув Гриць. — «Кудись вийдемо…»
— Чого ти все бурчиш? — розсердилась Ніна.
— Це я бурчу? — розгнівався Гриць.
— А хто іще? — Ну й іди зі своїм Васьком!
— Ну й піду! Залишайся сам і скигли! Ходімо, Васю!
— Ходімо!
Вася вискочив з-під ялиці, дівчинка — за ним. Вони почали обережно спускатися вниз по схилу, перескакуючи через потоки води, що з шумом струмилися з гори, гнівно пінячись.
— Гей, заждіть!
Ніна оглянулись. Гриць вистрибом біг за ними. Дівчинка лукаво усміхнулася, обтерла долонею мокре обличчя.
— Чого тобі?
— Я з вами!
— А ти ж хотів мокнути під ялиною!
— Найшли дурня!
— Гаразд, — примирливо сказав Вася. — Киньмо сварки. Треба шукати дорогу. А то ж у таборі ґвалт!
Гроза не вщухала. Хмари стали ще похмурішими, а може, просто надходив вечір. Потемніло так, що не видно було за десять кроків. Тільки примарне сяйво блискавиць вихоплювало з того мороку скелі та дерева. Благенькі сандалії на ногах дітей розкисли, розповзлися.
Вася зупинився біля двох скель, що зійшлися верхів’ями, радісно скрикнув:
— Грицю, Нінко! Тут сухо, перечекаємо!
— Чого ми тут дождемося? — плаксиво запитав Гриць.
Дівчинка мовчки шаснула за Васею до схованки. Мигнула блискавиця, осяяла невелику печеру. Там було сиро і прохолодно, в кутку стрибало дві жаби.
— Ой! — злякано скрикнула Ніна. — Жаби!
— Вони не кусаються, — обізвався Вася.
Ніна викрутила спідничку, блузку, знову наділа. Присіла в куточку, зацокотіла зубами.
— Якби вогонь… Холодно!
— Хай твій мудрий Вася викреше з каменя, — єхидно кинув Гриць. — Він же все вміє! Він всюди хоче бути найрозумнішим! «Нащо нам садити ялинки? Ми підемо в гори, знайдемо заповітну печеру, а там — скарби Довбуша!» А що вийшло? Намокли, як кошенята! Та ще в таборі буде скандал! Та ще напишуть у школу, та догану перед строєм! О! Будуть тобі скарби Довбуша!
Вася мовчав. Не озивалася й Ніна.
А темрява густішала. Ховала в своїх неосяжних обіймах весь світ, змагалася в нещадному двобої з ярими блискавицями. І зненацька в той поєдинок вплівся дивний звук.
Він був настільки несподіваний, що діти спершу не звернули на нього уваги. Потім Вася насторожився, прислухався. Ніна вражено сказала:
— Ніби дзвін…
— Дзвін, — повторив ствердно Вася.
Крізь шум потоків і гуркіт грози справді долинав гук дзвону. Спочатку він був низький і тривожний — бам, бам, бам! Згодом обізвалися ще два голоси — вищі, гучніші— дзінь-бом! дзінь-бом! дзінь-бом! І ось уже сплелися вони в грайливому, бадьорому поєднанні, ніби кидаючи виклик грозі, — бам-дзінь-бом! бам-дзінь-бом! бам-дзінь-бом!
— Що це? — зачудовано прошепотіла Ніна. — Як гарно!
— Дзвонять, — сказав Вася. — Там люди!
— Може, це нас кличуть? — з надією озвався Гриць.
— Як би там не було — біжімо! — мовив Вася.
Діти вибралися зі схованки. Стіна зливи впала на них. Вони прислухалися до веселого, закличного дзвону, бігли йому назустріч по кам’янистому грунті. По високих, густих травах, попід кронами товстелезних буків, між густючими молодими ялинками, через гривасті, брудні