Леобург - Ірина Грабовська
Тео з Альбертом принесли з мисливського кабінету на веранду кілька револьверів і тепер жваво обговорювали переваги розривних куль над звичайними. За роки мандрівок Америкою Фелікс зібрав досить велику колекцію зброї. В кабінеті зберігалися найрізноманітніші зразки — від скромних велодогів і мініатюрних французьких апашів до чималого за розмірами й потужністю багатоствольного кулемета Ворта-Честера. Агнесі не подобалася зброя. Але вона, як, до речі, й кожен відвідувач їхнього будинку, вже з десяток разів чула історії про кожен з цих «зразків зброярського мистецтва». Дивлячись, як Альберт з усмішкою захопленого школяра розмахує револьвером, Агнеса втягнула голову в плечі. Цікаво, чи заряджав Тео зброю? Принаймні свій револьвер він завжди тримає в повній бойовій готовності й не розлучається з ним навіть уві сні. Цю звичку він зберіг з часів життя в Конфедерації Вайомінг-Юта — штатів, де владу захопили двійко військових і відмовилися добровільно вступати до новостворених Федеративних Штатів Америки, та ще й прибрали до рук частину Колорадо. Агнеса мало цікавилася подіями за океаном, але Тео полюбляв просторікувати під склянку віскі про життя-буття серед прерій, сутички з шаєнами й свої геройські походеньки. Дівчина гидливо примружила очі.
Взагалі, в цієї родинної гілки Яблонських повно дивакуватих схильностей: після повернення Фелікс зробив своїм леобурзьким родичам вельми неординарні подарунки. Беата отримала дерев’яний талісман у вигляді голови змії, вирізаний індіанцем-шаєном. Братові Агнеси, Альберту, він привіз величезні чоботи з важкими острогами, й той не міг ступити в них і кроку. Їхній матері, Юліані, дістався фривольний солом’яний капелюшок, що жодним чином не личив до її нарядів, але найдивніший подарунок отримала сама Агнеса. Це був малесенький дамський револьвер з шістьма цівками, вишуканим різьбленим руків’ям і патронами з чудернацьким гравіюванням — у комплекті їх було шість штук: як сказав Фелікс, «для шістьох чоловічих сердець». Подарунок так шокував Агнесу, що вона сховала його вглиб комоду, щоб більше ніколи не бачити.
На прохання матері слуги винесли надвір скрипку для Беати. Агнеса зітхнула. Либонь, єдиною беззаперечною перевагою сестри була вправна гра на цьому інструменті. Тепер Фелікс і Юліана з виглядом досвідчених цінителів слухали капричіо.
Несподівано поруч, неначе з повітря, виник вовняний плед. Агнеса здригнулася.
— Не думаю, що крісла тут оснащені підігрівом,— усміхнувся Едвард.— А надворі вже прохолодно.
Агнеса розгублено кивнула і вкрила плечі. Кузен сів поруч. Тільки цього бракувало!
— Я тут знайшов дещо в кімнаті,— він дістав з-за поли піджака бляшану рамку.— Цікаво, хто це?
Агнеса глипнула на феротип. Так, вона бачила цю людину декілька разів, цей чоловік навіть колись залишався на вечерю... Дивно, як це зображення потрапило до кімнати Едварда?
— Він бував у нашому будинку,— сказала дівчина, роздивляючись знайоме обличчя.— Його звати Елвір Дем’янич. Але більше я нічого не знаю. Востаннє я бачила його зо пів року тому, в нього були якісь справи з вашим батьком.
— Он як,— Едвард забрав рамку.— Гаразд.
Агнеса завмерла. Щось у його вимові здивувало її.
Він почав розтягувати голосні, як леобуржці!
Це відкриття вразило її. Лише годину тому, коли вони під’їхали до будинку, Едвард розмовляв дуже дивно, ніби механічний синтезатор звуків професора Ердема! Його німецька була чиста, проте геть не схожа на місцеву.
І в нього не було опіків.
Гаразд, це ще можна якось пояснити. Можливо, пара наповнила водомобіль, і Тео не вгледів, хто схопився за важіль — це міг бути водій. Але Едвард буквально розчинився в повітрі відразу після вибуху! А тепер нічого не пам’ятає. Списати це на шок і травму? Мабуть, так. Але чому він так дивно розмовляв увесь цей час, чому поводився інакше? Як це розуміти?
Єдине пояснення, що... це не Едвард.
Ця думка наче обпекла її. Та ні, неможливо! Агнеса вдивлялася в риси його обличчя й не бачила жодних відмінностей, крім, звісно, дивної, трохи незграбної зачіски, легкої засмаги й відсутності чепурних вусиків. «Цей» Едвард мав дещо молодший, чи-то пак... наївніший вигляд. У цю мить їхні погляди перетнулися. Агнеса завмерла, кузен звів брови, недовірливо роздивляючись її. У сірих очах спалахнув сторожкий вогник.
Хто ж ти такий?
Однозначної відповіді немає. Ось тепер Агнесі стало по-справжньому моторошно.
Музика обірвалася. Пролунали оплески, Фелікс підвівся. Беата кокетливо опустила очі й уклонилася слухачам. І в цей момент щось сталося.
...Агнесі здається, що вона бачить один з коротких фільмів фарбелауфу чи, радше, сама перебуває всередині зображення, поміж частинками фарби, що карколомно рухаються. Картинки змінюються швидко, але чіткість гіршає. Ось із дбайливо підстрижених кущів вискакує справжнє чудовисько. Чорна тінь з гарчанням за два стрибки перетинає галявину. Агнеса помічає очі, що палають жовтим, і жмути піни в пащі монстра. Ані часу, ані можливості щось вдіяти чи бодай закричати. Агнеса тільки дивиться, як істота мчить на Бeamy.
Гримить постріл...
Нарешті в картину увірвалися звуки. Всі водночас закричали, вітер люто шарпнув сторінки книжки.
Тео стояв з револьвером у руці, але цівка не диміла. Він повільно обернувся до Альберта.
— Ти випередив мене,— приголомшено вимовив Тео.— Ти його застрелив.
Погляди всіх присутніх звернулися до блідого Альберта. Його руки тремтіли, револьвер зі стукотом випав на стіл.
— Що це було? — важко ковтаючи повітря, спитав Едвард.
Тео підійшов до розкинутого на галявині тіла тварини.
— Пес наших сусідів. Здається, бідолаха сказився,— Тео гидливо штовхнув носаком черевика труп.— Не торкайтеся його, він заразний! Батьку, гадаю, нам потрібно сходити до них. Якби не вдалий постріл Альберта, він міг покусати Беату. Можливо, навіть загризти.
Юліана зойкнула й кинулася до доньки, вразливий молодий Альберт затулив обличчя руками — його плечі здригалися від безмовного плачу. З маєтку вже бігли на веранду слуги й переляканий пострілом дворецький, було чутно зітхання, зойки, обурення Тео й Фелікса... Агнеса відчула, що до неї повернулася здатність рухатися. Дівчина повільно підвелася з крісла і, ніким не помічена, пішла в будинок.
Близько одинадцятої Данило зачинив двері Едвардової кімнати й притулився до них спиною, ніби боявся, що настирливі родичі вдеруться вслід і почнуть новий допит: де був, чому все забув, що болить, куди поділися вуса... Данило провів рукою по спітнілому чолу. Господи, як можна стільки брехати протягом одного дня! Особливо якщо
