Леобург - Ірина Грабовська
Досліджуючи надра величезного гардеробу, Данило штовхнув задню стінку і відчинив уже знайомий сховок. Коли після прибуття він сховав туди рамку з феротипом, то навіть не подивився, чи зберігалося там ще щось. Усередині він знайшов потертий документ: «Reise-Pass. Freie Stadt Leoburg. Edward Rafl Jabloński»[19]. Схоже, це був тутешній закордонний паспорт. Цікаво, чи мають леобуржці «безвіз» з європейськими країнами? Чи бодай з Україною? Хлопець усміхнувся. В Едвардовому документі містився лише штамп у вигляді зубра на тлі гори: «Конфедерація Вайомінг-Юта». Окрім документу, Данило знайшов стос пожовклих листів. Більшість конвертів були підписані жіночими почерками з завитками й кокетливими малюнками на берегах, з одного випало біляве пасмо — його двійник, схоже, користувався неабияким успіхом у місцевих панянок. Данило гмикнув. Он як. А в його житті через постійні збори та змагання на дівчат часу майже не залишалося.
Мабуть, найважливішою знахідкою в кімнаті Едварда виявилася стара пожовкла мапа Європи. Данило розстелив її на столі, й серце закалатало частіше. Адже все, що він досі бачив у цьому світі,— лише кілька районів дивовижного міста.
Мапа була вельми оригінальна. Обриси країн тут передавалися фігурками тварин і людей. Данило відразу знайшов Леобург — маленький лев, що тримав у лапах колбу, сидів неподалік Києва на правому березі Дніпра. Його оточувала й тяглася від Полісся аж до Чорного моря довга сіра смужка, окреслена рядами списів. Очевидячки, це й була та сама Нейтральна зона, про яку казала Агнеса. Вона повторювала обриси Дніпра й ділила навпіл Українське Королівство, яке на мапі було зображене як легко впізнаваний і в цьому світі козак з мушкетом. Одну руку козака з півночі стискав лапою лютий ведмідь з роззявленою пащею, другу схопив пазурами чорний орел на заході. Данило почухав потилицю. З ведмедем усе зрозуміло — це Росія. І тінь від нього падала на всю Лівобережну Україну. А от орел, крила якого простиралися на половину континенту — від Угорщини й Балкан до Швейцарії і німецьких земель, вочевидь, символізував загадкову Австро-Боснію. І списи Нейтральної зони, напевно, мали розмежувати дві імперії...
Внизу, за Чорним морем, лежала на спині людина у турецькій фесці й червоному кожушку — мабуть, Османська Імперія почувалася не дуже добре, і саме тому Австро-Боснія трималася за плече турка другою пазуристою лапою. Над австрійським орлом розташувався менший орел — Прусія. Поруч, на березі Балтійського моря, спостерігаючи за сутичкою Росії й Австро-Боснії, причаїлися три важко впізнавані звірятка. «Троїстий Балтійський Союз». Ага, зрозуміло: Латвія, Литва й Естонія. Знизу, ніби шукаючи порятунку, тягнув до них крила ще один орел — Малопольське Князівство. Як мило. Поруч із західними кордонами Австро-Боснії красувався півень без хвоста, пір’я якого плавало в Ла-Манші — Франція і, вочевидь, незалежне герцогство Бретань. Англійський леопард у себе на острові робив стійку, щоб стрибнути в центр Європи, а грізний іспанський бик мирно пасся на Піренейському півострові й, схоже, не збирався втручатися у чвари здичавілих звірів. Італійський «чобіт», на якому лежала сумна капітолійська вовчиця, що спостерігала за Австро-Боснією, на цій мапі позначався Етрурією. Ось де вона!
Данило кілька хвилин роздивлявся мапу, аж тут у двері постукали. В кімнату зазирнув Агнесин брат Альберт. Він запросив Данила подивитися на виступ вуличного театру в районі Творців, про який повідомляли розклеєні по всьому місту листівки. Данило хитнув головою — важливо якнайшвидше поговорити з Феліксом про дядька. Довге жовтувате обличчя Альберта розчаровано витягнулося, він вибачився й зачинив двері. Данило склав мапу й продовжив копирсатися в Едвардових скарбах. Незабаром він витягнув стосик старих родинних феротипів Яблонських. У холі почулися голоси й гучний Беатин сміх, вхідні двері грюкнули, і в будинку запанувала тиша. Данило зітхнув з полегшенням і вийшов у коридор. Тепер — до Фелікса. Данило підійшов до дверей його кабінету й раптом почув дивний гамір.
— Тео, твій учинок просто обурливий!
— Я не розумію, про що ви!
— Не смій мене дурити, ти, щеня! — Схоже, Фелікс підскочив з-за столу — заторохтів відсунутий стілець.— Де він?!
Після секундної паузи почувся низький хрипливий голос Тео. Хлопець несподівано перейшов з німецької на польську, вочевидь, щоб їх перестали розуміти. Данило отетерів. Можливо, хтось і перестав розуміти, але не він! Його охопило химерне відчуття, ніби хтось усунув його на деякий час від управління власним розумом, і запрацював певний механізм, про існування якого він не здогадувався. Тепер усе, що казав Тео польською, було йому так само зрозуміло, як і досі німецькою.
— Як ви могли так учинити зі мною, батьку?! Я ж... Я навіть уявити такого не міг!
— Я вчинив так, як вважав за потрібне, зрозуміло тобі? І не маю наміру нікому звітувати, а тим паче власному... синові!
Тео зареготав гучним лютим сміхом.
— О, нарешті ви про це згадали!
Кімнатою хтось протупотів: чи то Тео намотував нервові кола, чи Фелікс збирався вийти. Данило відскочив від дверей.
— Моє рішення залишиться незмінним! Даю тобі останню можливість виправити становище — й тоді я, можливо, дещо зміню умови...— пробасив старший Яблонський і провадив трохи м’якше.— Тео, поглянь на себе. Як я можу довірити все, що маю, такій дратівливій і непередбачуваній людині? Як ти зможеш забезпечити майбутнє всій родині — Юліані, Едварду, Альберту й нещасним дівчаткам?..— його голос затремтів.
— О, ці нещасні дівчатка! — уїдливо просичав Тео.— Який же ви, батьку, дбайливий до них! Та прикрість у тому, що навіть коні в нашій стайні здогадуються про причини цієї раптової турботи!
Запала мовчанка, відчувалося, що Фелікс розгубився.
— Моє рішення залишається незмінним.
— Але це неможливо! Це несправедливо! Едек ніяк, ніяк того не гідний!!!
У кімнаті щось торохнуло, Данило відчув, що Тео от-от вискочить у коридор, і відійшов подалі.
— Вистачить і того, що він набагато розумніший,— спокійно сказав Фелікс.
Отакої. Навіть Федю ця розмова довела б до сказу, що вже казати про цього психа, подумав Данило й тільки
