Леобург - Ірина Грабовська

Джекі тяжко закашлялася. Він штовхнув її до шафи. Дівчина судомно вхопилася за різьблені дверцята й спробувала відсапатися.

— Чому ти не покликала мене?!

Її охопила злість. Можна подумати, він добровільно поліз би в крижану воду через кота, ага! Аби тільки згадати про «мужчину в хаті», якого потрібно терміново кликати, тільки-но що-небудь трапиться. Федя хитнув головою, зі скуйовдженої чуприни цівками збігала вода, на довгих віях висіли крапельки. Вигляд у нього був страшенно розлючений.

— Типу ти допоможеш,— просичала Джекі.— На біса мені послуги стиліста?!

На секунду їй здалося, що він зараз цілком може її втопити, хоча щойно врятував, але Федя лише зціпив зуби й щосили жбурнув геть від себе якогось кошика. Після того вхопив кота, що волав і відчайдушно пручався, дістався виходу й закинув Бальтазара на сходинки. А потім виліз сам.

— Чекай, а я?! — крикнула Джекі.— Я ж не вмію плавати!

Федя обернувся й пропік її гнівним поглядом.

— Та невже?! Нічим не можу допомогти. Навіщо тобі послуги стиліста?!

І він виліз нагору, кілька разів послизнувшись на вологих сходах. Джекі заніміла від потрясіння. Ну що такого вона в біса сказала?! От же ж сволота! Як він міг її кинути після того, як вона мало не потонула!

Злість додала їй сили, Джекі рвонула вперед і за кілька секунд виповзла сходами нагору. Вона схопила вішак, що мирно плавав біля виходу, і підійшла до Феді. Той сидів посеред кухні й порпався у смартфоні. З його одягу на підлогу крапала вода.

— Я тебе ненавиджу, зрозумів?! Ти — свинота!

Він навіть не глянув на неї.

— Я ж могла потонути!

Хлопець, мов нічого й не було, і далі гортав сторінки на екрані.

— Подивися на мене, інакше я вріжу тобі тремпелем! — крикнула Джекі.

— На моїй могилі так і напишуть: «Прийняв смерть від тремпеля розлюченої харків’янки»,— незворушно відповів він і приклав смартфон до вуха.— А тепер сядь і не верещи. Я дзвоню сантехніку.

Джекі здивовано звела брови, поклала вішак на стіл і сіла навпроти Феді. Нещасний кіт ретельно вилизувався у кутку.

— Сантехнік? З місцевих? Звідки в тебе його телефон?

— Фея вночі надиктувала,— огризнувся хлопець, набираючи номер.— Просто я розумний і передбачливий, тому дізнався номери місцевих майстрів у Маріанни, щоб зовсім не пропасти в цій дірі, поки Данило вештається іншими світами!

Джекі пішла у вітальню, зняла мокрий одяг і витягла з шафки рушника. Тільки перевдягнувшись у суху футболку, вона припинила цокотіти зубами.

Дівчина повернулася на кухню і простягнула Феді рушника, але він не звернув на це уваги. Джекі роздратовано зітхнула й усілася навпроти. Кілька хвилин вони сиділи мовчки, тільки в підвалі била вода.

— A-а, блін, усе так невчасно! — зітхнув Федя й поклав смартфон на стіл.— Гаразд, вище вікна вода не підніметься — почне виливатися до саду. Я піду в село, спробую знайти цього майстра. А ти стеж за підвалом: литиметься на кухню — відчиняй двері надвір. Витирати тут марно.

Джекі кивнула й раптом відчула полегшення: паніка й гнів самі собою вляглися — вона дістала точну інструкцію, що потрібно робити, і тепер їй не доведеться самій якось угамовувати цю стихію.

Федя скоро повернувся, тягнучи за собою вельми пом’ятого на вигляд дядька. Джекі навіть не ризикнула нічого питати. Вони довго й затято сперечалися про ціну послуги, в результаті Федя заштовхав дядька до підвалу й поліз слідом сам. За кілька хвилин звідти почулася лайка й скрегіт заліза.

— Та перевірив же! Все нормально, кажу! — дядько почав вилазити слизькими сходинками.

— Якщо налажав — я тебе посеред ночі підніму й притягну сюди! — кричав Федя.— Перевір ще раз, спеціаліст!

— Де тече — знайшов, муфту поставив, що тобі ще треба? Корабля з матросами?! — сантехнік учепився за двері.— Труба тут іде тільки згори, муфта не тече, все решта — ціле! Відчепися!

«Спеціаліст» виборсався з води, кинув Феді ліхтарик, пхнув у кишеню м’яту купюру й пішов. Федя знову вилаявся й пірнув у крижану воду. Джекі зазирнула в підвал.

— От дідько! Не довіряю я цьому мужику...— бубонів Федя, уважно вивчаючи товсту чавунну трубу.— Здається, ще десь підтікає.

Він посвітив на пластину, що трохи виступала зі стіни. Джекі придивилася — надворі згустилися сутінки, і промінь вихоплював з темряви лише окремі закутки. Те, що зараз роздивлявся Федя, було схоже на вмурований у стіну сховок. Він постукав по ньому ручкою ліхтарика. Залізне.

— Що це?

Він продовжував оглядати пластину й трубу під нею. Потім здивовано свиснув.

— Тут, вочевидь, хтось копирсався. Причому нещодавно,— він провів пальцями.— Пластина подряпана. Схоже, наш гість пошкодив трубу. Гадки не маю, що воно має означати. Як думаєш?

Федя обернувся до неї. Його губи посиніли від холоду, і Джекі раптово відчула до нього щось типу співчуття. Звісно, не такого сильного, як до кота-потопельника.

— Ти б вилазив уже, застудишся,— тихо сказала Джекі, опустивши очі.— Вода крижана...

Федя завмер на секунду, а потім підплив до неї. В його темних очах засвітився щирий подив, що поступово перетворився на знайому в’їдливу посмішку.

— Ти — сама турбота,— він так пильно роздивлявся знизу її обличчя, що Джекі зашарілася.— Може, ще підеш і набереш мені гарячу ванну?

Джекі мовчки підвелася. Вже на виході з кухні вона зупинилася та пробурмотіла, не обертаючись:

— Тільки не співай, добре?

— Навіть не мрій,— скривився Федя й виліз із підвалу.— Я співатиму голосно й верескливо. Я це заслужив.

Розділ 4

Спадкоємець

На зворотному шляху з фарбелауфу Агнеса думала про майбутню вечерю. Схоже, це буде найгірший вечір у її житті. Розмовляти не хотілося, і вона була вдячна Едвардові, який задумливо роздивлявся будівлі, поодиноких перехожих і скульптури левів — грізних і веселих, грайливих і кумедних; вони стояли, спали, сиділи на чатах, оберігаючи спокій господарів. Коли під’їхали до будинку, вже остаточно стемніло, вулицю осявало тільки мерехтливе світло газових ліхтарів. Чорні силуети веж, що підпирали низький небосхил, немов атланти, в сутінку здавалися зловісними. Дивно, адже Агнесу раніше не лякала рідна домівка. Ніколи! Кожен камінь пашів теплом і спокоєм, допоки сюди не повернулися «любі родичі» — Фелікс і його сини. Тепер маєток, побудований дбайливими руками батька, перетворився на холодну сиру в’язницю.

Агнеса за звичкою глянула на Едварда з презирством — той