Леобург - Ірина Грабовська

— Чому ти згадала про це?

— Я... ну, сьогодні мене знову мало не вбили, це сприяє певним роздумам...— її голос затремтів, усередині здіймалася хвиля люті.— Я сподіваюся, ти не передумав?

Вигнанець гучно видихнув. Лейла свердлила його напруженим поглядом.

Знову не може звести на неї погляд. Ах ти ж зрадник...

— Лейло, наше місто на межі катастрофи. Майбутнє не визначене. Ми можемо загинути, можемо потрапити в полон. Я не хочу зараз будувати плани, тим більше, що маю певні обов’язки. Нехай шанси невеликі, але в разі успіху Леобургу знадобляться люди, які здатні його відновити. Я тут народився, я маю допомогти цьому місту врятуватися. Бо я його люблю.

— Його чи...

Давид примружився, його очі сторожко заблищали.

— Що ти маєш на увазі?

Серце калатало в скронях, кров вирувала. Лейлі забракло повітря.

Неможливо. Та що ж це! Невже навіть Давид, її Давид, захопився цією куркою? Що вона таке?!

Він був з нею, з Лейлою, в мороз і снігопади, відігрівав її долоні своїм диханням, він годував її, захищав її, вкладав спати, вона була для нього всім, порятунком і надією у Богом забутому краю, і от тепер...

Зрадник!

— Та байдуже,— Лейла силувано посміхнулася і махнула рукою.— Справді, плануватимемо після перемоги!

Давид повільно кивнув, недовірливо роздивляючись її обличчя, і пішов до виходу. Ляда за Лейлиною спиною рипнула. Вигнанка дивилася на себе в люстерку і не могла дихати, ніби її горло знову стискала чиясь невидима рука.

— Яблонський!

Данило здригнувся й розплющив очі. Хлопець був твердо впевнений, що не спить, а лише сидить, притулившись головою до скла. Тіло затерпло, порізи скиміли.

Був ранок. Вночі їм вдалося пішки перетнути кордон Українського Королівства й Австро-Боснійської Імперії біля Хуста. Вони сіли на інший потяг, а тепер знову стали в голому полі. В коридорі хтось метушився, грюкали двері сусідніх купе. Ґрета окинула Данила прискіпливим поглядом, обтрусила солому з його рукавів і пригладила йому волосся на потилиці.

— Перевіряють документи,— буркнула вона.

— Усім залишатися на місцях до особливого розпорядження! — розлючено гаркнув хтось німецькою, і в коридорі промайнув синій мундир.

Данило хитнув головою. Відбувалося щось дивне.

Двері рипнули. До купе застромив голову військовий з пишними чорними вусами.

— Документи!

Данило дістав з кишені м’ятий Едвардів паспорт і простягнув його військовому. Той вивчив пильним поглядом його посічене скалками обличчя, але, побачивши готичний шрифт на обкладинці, повернув паспорт. Документ Зінкевича навіть не брав до рук.

Коридором пробігло кілька людей, один голосно обурювався німецькою:

— Що ви собі дозволяєте, я поскаржуся цісареві!

Військовий зачинив двері купе.

— Що за...

— Шукають українців,— пояснив Зінкевич, підпалюючи цигарку.

Потяг здригнувся й рушив. За запітнілим вікном повільно пропливли солдати і чоловік з валізою, який досі обурено розмахував руками.

— Де Казумі? — схаменувся Данило. Ґрета підвелася з лавки і відчинила багажний відсік. Дівчинка сіла, важко вдихаючи через рот.

— Ми майже приїхали,— Зінкевич випустив струмінь смердючого диму.— На нас уже чекають. Тільки-но вийдемо з потяга, не зупиняйтеся й ідіть за мною. І ніяких балачок з місцевими.

Відень проступав з холодної імли, наче величезний дредноут. Місто було геть не схоже на біле кам’яне мереживо, сповнене аристократичної млості, яким уявляв його Данило. В цій реальності столиця Австро-Боснії вищирялася трубами заводів, над якими клубочився сизий дим, мерехтіла сотнями літальних апаратів: механічних дронів, поважних вайлуватих дирижаблів і грандіозних повітряних яхт, що їхні обриси лише вгадувалися в низьких хмарах. Відень пролітав повз них сплетінням труб пневмопошти і гуркітливими двоповерховими монорельсами. Безсумнівно, саме таким і було серце цього дивовижного світу.

Незабаром компанія опинилася на вокзалі. На пероні купчилися військові. Вони сідали в потяги і виходили з вагонів, диміли дешевими цигарками й голосно розмовляли. Паромобілі, навантажені валізами, продиралися між людських течій і кумкали клаксонами. Були тут і цивільні: серед червоних, синіх, сірих одностроїв іноді виринали витончені капелюшки з пір’ям і костюми-трійки.

— Жахливий скандал! Жахливий скандал! — верещав хлопчик з оберемком газет.— Необачний учинок!

— Необачний учинок?..— перепитав Данило, і Зінкевич обернувся до нього.

— Так, вони, бачте, розцінюють як необачний учинок вбивство кількасот наших солдатів! — кореспондент відчинив дверцята екіпажа, що зупинився перед ними.— Сідайте!

Данило підштовхнув до екіпажа Казумі, притримав дверцята для Ґрети й заліз сам. На протилежне місце всівся Зінкевич і одразу стукнув візнику по стінці. Екіпаж рушив з місця.

Відень здавався соліднішим і суворішим за Леобург, і значно менш привітним, ніж Вінниця. Але найбільше Данила вразили не труби і симбіоз сотень механізмів, а сила-силенна розбурханих, радісних людей на вулицях. Вони співали патріотичні пісні, обіймалися, обурено трусили м’ятими газетами й капелюхами. Над квадратними австрійськими майданами гриміли марші, ревіли труби. Один на вигляд респектабельний пан, який у Леобурзі, ймовірно, виявився б мешканцем Аристократичного району, виструнчився і відсалютував загону військових зі щирим захватом на обличчі. Його очі палали, наче в божевільного.

Ці люди святкували. Велика війна, що нависала над їхньою країною та всім європейським континентом після нічної вилазки австрійців, для них була бенкетом.

— Здуріти просто, трясця,— прошепотів Данило українською.

— Що, даруйте?

Данило кинув погляд на Зінкевича, але змовчав.

Екіпаж виїхав із середмістя і покотився вздовж вузької набережної Дунаю. За кілька хвилин попереду з’явилися доки, річка ставала розлогішою, вони звернули за ріг і опинилися біля величної будівлі з круглим скляним склепінням. «Імператорський річково-повітряний вокзал».

Данило вистрибнув з екіпажа і подав руку Казумі, з обличчя якої не сходив вираз захопленого подиву.

— Ми кудись попливемо?

Зінкевич коротко посміхнувся.

— Не зовсім.

Вони оминули будівлю вокзалу, і Данило завмер. Біля пірсу, погойдуючись на темній неспокійній воді, стояв розкішний вітрильник. Його червоні вітрила напиналися і здавалися неприродно яскравими, вогненними, на тлі сірої дійсності, наче вкритої грубим шаром паморозі. Але найхимернішим у кораблі був не колір і не розміри, а величезні сріблясті балони, що висіли в повітрі над палубою на натягнутих тросах.

— Це... це вітрильник чи дирижабль?

— Дівчинка залишиться тут,— натомість мовив Зінкевич.— Ви з панною Ветцель ходіть за мною.

Данило обернувся до Казумі.

— Чекай тут, зрозуміло? Нікуди не йди.

Японка кивнула, з захватом роздивляючись червону яхту. Ґрета спохмурніла, озирнувшись на дівчинку, але Данило вже підхопив валізу і попрямував за Зінкевичем до трапу.

Внутрішнє оздоблення вітрильника не поступалося його зовнішньому