Леобург - Ірина Грабовська
Кілька секунд унизу було тихо, але тоді крізь дошки зашепотіли німецькою:
— Я можу вбити тебе просто зараз.
— Овва, які ми грізні,— гмикнула вигнанка, але дістала револьвер.— Ти хто такий?
— Звідки у тебе цей годинник?
Лейла здригнулася. Годинник?
— Це подарунок.
— Де дівчинка?
Незнайомець розмовляв німецькою дуже тихо. Але в тому, як він вимовляв слова, було щось штучне. Звісно, іноземець у Леобурзі — явище цілком природне, проте навряд чи перший-ліпший чужинець, навіть з числа Оздемірових посіпак, знатиме, кому належав цей клятий годинник.
Перед Лейлиними очима промайнули епізоди з вулиці Справедливості. Червоний шарф, вуса. Швидкість. Силует, що розчиняється в повітрі. Чоловік, що дивиться на неї з краю даху.
Він не вбив її тоді, не вбив і зараз. Не вбив і вартового. Він шукав... він шукав дівчинку.
— Вона — твоя дочка...— прошепотіла Лейла.— Казумі. Чи не так?
Унизу було так тихо, що їй здалося, ніби незнайомець випарувався з льоху крізь щілини в дерев’яній ляді.
— Я не заподію тобі шкоди, якщо ти скажеш, де вона. Це все.
— Нащо вона тобі?
— Нам час їхати.
— Слухай-но, татусю,— роздратовано пирхнула Лейла.— Казумі гадає, що ти — офігенний архітектор. А ти — провокатор, через якого на вулиці Справедливості загинуло кількасот людей. І ти гадаєш, що я так просто відпущу тебе?
— Я не вбив тебе лише тому, що вона була з тобою і подарувала годинник. Отже, вона довіряла. Але якщо не скажеш, де вона,— я тебе таки вб’ю.
— Ану ж поміркуймо. Я тут, нагорі, ти там, у льосі. Зі мною купа людей, натомість ти там сам, як загублена шкарпетка. І хто ж має більше шансів?
Унизу запанувала тиша. Минула хвилина. Лейла постукала по ляді руків’ям револьвера.
— Агов, ти часом не врізав дуба з переляку?!
І тут гримнув вибух. Дівчина відлетіла на кілька метрів і хряснулася потилицею об стіну До горла підкотила нудота. Камбуз залило таке яскраве світло, що Лейлі здалося, ніби хтось випалив їй очі й більше вона не побачить нічого, окрім цього сліпучого білого світла. Кімнату затягнуло димом.
Хтось усівся на неї верхи. Лейла відчула, як руки нишпорять по її кишенях, але нічого не могла вдіяти, навіть поворухнутися.
І знову цей чорний силует на тлі залитого сяйливим світлом простору. Незнайомець витягнув годинник з її кишені та стиснув її за горло.
— Де вона?
— Я не знаю,— прохрипіла вигнанка.— Присягаю... Ш... шукала... сама...
Чоловік загарчав, тиск на горлі посилився. На сріблястому тлі почали спалахувати і гаснути яскраві цятки. Очі заплющувалися самі собою.
— Тоненький яр. Вони готують засідку в Тоненькому яру. Поміняйте шляхи. Лейлі здавалося, що шепіт гострий, як шпичак, прохромлює її череп, і ці химерні кавкучі слова з чудернацьким акцентом відскакують від її кісток, наче м’ячик. Знову і знову... А тоді Лейла провалилася в темну глуху безодню.
Джекі підняла кришку і зазирнула в казанок із супом. Юшка була каламутна і не надто апетитно пахла, та все одно це краще за те, чим годували у леобурзькій в’язниці, судячи з Агнесиних спогадів. Але наїстися оцим усе-таки було важкувато. Біженці, які ще залишилися в Університеті, шикувалися біля казанка, волонтери розливали суп по щербатих кухлях.
— Нам нема чим їх годувати.
Джекі обернулася. Поруч стояв Давид. Його обличчя посіріло, риси загострилися. А він ще дорікав, що це вона не дає собі відпочити!
— Ми ж мали якісь запаси...— насупилася Джекі.
— Людям треба їсти щодня, Агнесо. Ба навіть кілька разів за день. Ходімо.
Вигнанець рушив углиб університетського двору. Джекі ледве встигала за ним.
Давид клацнув замком і відчинив важкі двері. Вниз вели східці. Вигнанець подав Джекі руку, і вони пірнули у морок.
У сховищі було значно тепліше, ніж нагорі. Давид клацнув вогницею і запалив смолоскип. Підвал виявився просторішим, ніж ділянка, на якій стояв університет Леобурга. Це була величезна зала, з якої розгалужувалися ходи, куди можна було ховатися в разі небезпеки. Як і у вигнанському штабі, окремі кімнати тут можна було швидко ізолювати одну від одної. Професор Кубрик колись казав, що ці укріплення здатні витримати навіть бомбардування надважкими бомбами. Втім, навряд чи ці стіни витримали б атаку субтерини.
Давид прочинив двері в одну з кімнат і жестом запросив Джекі зайти всередину.
Тут зберігалися ящики, на стінах висіли мішки. Картопля, якісь овочі, в’ялене м’ясо, трохи шоколаду.
— Це все, що ми маємо.
— Як?!
— Ми за крок від катастрофи,— зітхнув Давид.— Ще трохи харчів є в штабі, дещо — в льохах леобуржців, але якщо ми якнайшвидше не поповнимо запаси — нам кінець.
Джекі хотіла щось сказати, але не змогла дібрати слів.
— Зараз хлопці намагаються відчинити сховище під Скарбницею. Гадаю, Оздемір вивіз звідти все, але Мак упевнений, що там усе-таки може бути трохи золота.
— Я негайно телеграфую королю Болеславові. Також Дунайські князівства минулого тижня обіцяли надіслати провіант для постраждалих у Творчому районі.
— Добре. Але гадаю, що їхня власна ситуація незабаром буде не надто відрізнятися від нашої,— Джекі вийшла зі сховища, і Давид зачинив двері.— А ще... хотів запитати, що ти, власне, збираєшся робити, коли все це закінчиться?
Джекі здивовано кліпнула. Давидів голос здавався несподівано м’яким, ніби він боявся вплинути на її рішення самою лише інтонацією. Вигнанець утупився в підлогу і мовчав, не зводячи на неї погляд.
— Слід спочатку зрозуміти, чим усе закінчиться, Давиде,— зітхнула вона.— А що?
— Я волів би, щоб ти залишилася тут,— він подивився на неї, його очі блищали, обличчя на мить набуло виразу відчайдушної безнадії.
— Спробуймо вижити для початку,— лагідно мовила Джекі.— Я зараз не можу нічого планувати. А ще є справжня Агнеса. І, можливо, вона захоче сюди повернутися.
— Ти і є справжня Агнеса. І ти потрібна Леобургу.
— Тільки Леобургу?
Вигнанець здригнувся і поглянув на неї. На якусь мить їй здалося, що він відповість, проте Давид не вимовив більше ні слова. Вони піднялися сходами в тяжкій тиші. Джекі накинула каптур і рушила до виходу з університетського двору. З низьких хмар зривалися поодинокі колючі сніжинки. Дівчина майже бігла слизькою бруківкою, її горло стискав болючий спазм. Усе це нагадувало дурний сон, від якого вона ніяк не могла пробудитися. Здавалося, навіть рухатися Джекі стало набагато важче — ніби все місто зненацька напосіло їй
