Свій час - Яна Юріївна Дубинянська

— А я вже — ні.

Він знову неправильно взяв чашку, зазирнув до неї, гидливо відставив убік, поплямкав. Повів далі:

— Скажімо, в мене зараз ідуть Тев’є та Лір, що там, що там я геніальний, це не жарт, ти ж мене знаєш. Двадцять восьмого прем’єра, до речі, можу вам з дружиною… а, вже пропонував, забув. І нафіг, постановка паскудна, правду кажучи. Лише на мені й витягують, ну ще Наталя, вона добре працює, молодець дівка. То й що?.. Андрію, через себе я вже не перескочу. В театрі. Про кіно взагалі мовчу. До речі, «Оскара» мені дулю дадуть, а все решту вже дали. Отже, треба спробувати щось іще. Для початку бодай політику. А може, з мене буде користь народові, вітчизні, га? — він хитро підморгнув. — Час же, час спливає…

— Полтороцький, — Андрій знову всміхнувся, — я тебе люблю.

— Марковичу, я встидаюся!

Він підхопив зі столу взірчасту серветку і, згрібши її в пальці, кумедно зобразив знічену пані з віялом; Андрій реготав до сліз, привернувши загальну і, либонь, зайву увагу. Втім, він давно помітив, що дві дамочки постбальзаківського віку в дальньому кутку давно вже перешіптуються, поглядаючи в їхній бік. Перезирнулися, а потім одна з них рішуче звелася і пішла, петляючи між столиками, дорогою порпаючись у торбинці:

— Сергію Володимировичу… якщо можна… знаєте, я ще студенткою… Будь ласка, дайте автограф!

Полтороцький посерйознішав. Не дивлячись на жінку, охайно склав серветку вчетверо, накрив нею порожню чашку — і лише тоді зволив ледь-ледь повернути голову, скоса глянув бундючним оком і з непомірним гонором зронив:

— Ні.

Тітонька зашарілась і подалася назад, наштовхуючись на стільці. Темне вікно докладно відображало, як вони з подружкою гарячково підфарбовують вуста, кличуть кельнерку, негайно розраховуються, натягують пальчатки. Бідолашної шанувальниці Полтороцького шкода було навіть у відображенні.

— Даремно ти так, — мовив Андрій. — Я б дав.

— А в тебе, зауваж, ніхто й не просив.

Він зайшовся достоту мефістофельським реготом, під звук якого скривджені дами втекли з кав’ярні. Андрій задля годиться поглянув на годинник на стіні: він давно вже цього не потребував, вбудований таймер цокав у нього десь всередині, вдало маскуючись під серце, надійний і безвідмовний, що не підводив ніколи:

— Ходімо.

Біля ресторану вирувала звична штовханина. Запрошені літератори, показуючи рожеві папірці, заходили всередину, ті, кого не запросили, пильнували знайомих і просотувалися вслід за ними: охорона та фейс-контроль на фестивальних бенкетах ніколи не були надто пильні. За півхвилини з Андрієм встигли привітатися осіб п’ятнадцять, трьох він навіть розпізнав, а ще з півдюжини згадав в обличчя, без імен та обставин знайомства. Дві гарненькі панночки, блондинка та брюнетка, затрималися поруч у промовистому упованні.

Андрій покопирсався в кишенях: рожевого аркушика, звісно ж, не знайшов — найімовірніше, я взагалі забув його в готелі. Доведеться скористатися знайомством із Полтороцьким.

Та на фейс-контролі стояв Паша з дружнього видавництва, який широко до них усміхнувся:

— Андрію, Сергію Володимировичу, нарешті, Ольга Петрівна вже цікавилася…

— Ми вчасно, — прогудів Полтороцький. — Як годинник. Де Оленька? Жадаю припасти до царственої ручки.

— Проходьте, будь ласка.

Дівчата в останню мить загальмували, й Андрій змушений був підхопити обох попід руки, тягнучи досередини. Врешті-решт його залізобетонну репутацію взірцевого сім’янина давно пора було як не зруйнувати, то бодай поставити під сумнів. І, ясна річ, одразу напоровся на Ольгу, яка особисто зустрічала гостей біля входу в залу.

— Андрійку? — трохи знічено промовила вона.

На щастя, між ними виросла широчезна спина Полтороцького. Зарокотів його поставлений баритон:

— Оленько, радий бачити. Вітаю господиню нашого феєричного свята, натхненницю літературного життя країни! Люба моя, ти нині гарна як ніколи.

Дівчиська безладно щось пробелькотіли, сипонули врозтіч і, змішавшись із натовпом, двома тонкими струмочками полинули до зали. За вигадливо вигнутою лінією довгих столів, що пістрявіли наїдками, здається, вже не лишилося живого місця — а літератори з голодними очима прибували і прибували. Полтороцький, з бездоганним вишколом обцілувавши Ольжину руку, теж пішов досередини, не чекаючи на Андрія; його спина випромінювала стурбованість і спрагу.

Ольга всміхнулася. Вона сяяла розсипищем стразів на чорному оксамиті, схожа на невисокий, міцно збитий Чумацький шлях. Андрій знав її вже років сто. Принаймні п’ятнадцять із них вона робила цей фестиваль, гаруючи весь рік, мов коняка і каскадер в одній особі, — тож могла собі дозволити трохи посяяти, в усіх сенсах.

— Вітаю, Олю.

— Молодець, що приїхав, — вона понишпорила очима довкола нього. — Ти сьогодні, здається, не сам?

Андрій засміявся:

— Молоді письменниці, — пояснив він. — Моя майстерня.

— Це ж чудово!

Позаду вже підтискали.

— Ще, думаю, побачимося, — мовив Андрій.

— Неодмінно. Не забудь, завтра в тебе зустріч із читачами! «Тамбур», чотирнадцята нуль-нуль.

Незбагненно, але вона завжди пам’ятала програму назубок. Усю.

Андрій пройшов до зали. Навколо вже гуло ділове, стишене звукове тло, зіткане з уривків розмов, дзвону келихів, цокання ложок та виделок і стереоплямкання: люд бенкетував на повну, не чекаючи офіційної команди. Місць, як і слід було чекати, не залишилось. Із ним знову звідусіль віталися, дружньо здіймали долоні, потім розводили руками і скрушно кривили обличчя. Він пошукав поглядом Полтороцького — і