Свій час - Яна Юріївна Дубинянська

Вона була в білому костюмі й босоніж; себто ні, не босоніж, у тілесних колготках, але на вигляд майже однаково. Вузенькі ступні розміру, якого не існує в природі, за винятком дитячих магазинів — Андрій знав, адже це вже тринадцять років було саме його проблемою, — тридцять четвертого чи навіть тридцять третього з половиною. Така смішнюча, коли без черевичків. Дівчисько.

— Тат, а можна й мені з тобою?

— І мені!

— І мені!!!

Дружина відвернулася від дзеркала і пішла на перемовини, і це була її помилка:

— Що ви робитимете в аеропорту?

— Будемо добре поводитися!

— Будемо чемні!

— Будемо дивитися на літаки!

Довелося втрутитися:

— Філе, у тебе, взагалі-то, англійська і, здається, ти вже запізнюєшся. Мерщій!

— А нам з Надійкою не треба на англійську!

— Маріє!..

Андрій зробив суворе обличчя, донечка натомість вдала, що її це вразило. Опустила величезні, таких ні в кого більше не було (враховуючи фамільні портрети по обох лініях, а також решту людства), очиська — і різко змінила вектор:

— А що ти нам привезеш?

— Треба подумати. По-перше, нові книжечки…

— А ще?

— Ні, Інко, ти чула? Самих книжок їм уже не досить. Добре, зараз подумаємо, що його звідти привозять… Смоктульки-ведмедики і печиво зі «Склянки», мигдалеве безе, як минулого разу, піде?

— Уррра-а-а!!!

— А ти скоро повернешся?

— За три дні. Філе, я серйозно, швидше давай. Це твій час!

— Ага. Па-па, тату.

Вони з сином синхронно підняли долоні, і хлопчик умить випарувався за дверима, залишивши за собою порух повітря, що його в давніх американських мультфільмах зображали у вигляді кольорових вихриків. Він не запізниться, зі спокійною впевненістю зауважив Андрій. Мій син давно вже нікуди не запізнюється.

— Могли б і підвезти, — Інна стурбовано звела брови, дослухаючись, як даленіють лункі, стрибучі кроки. — Там дві дороги переходити.

— Йому одинадцять років. Їдьмо. Дівчатка, чемно поводитися, слухатися маму й Олену Іванівну і…

— Не гайнувати часу!

— Точно.

Няня виникла в передпокої непомітно, у слушний момент — коли він уже відпустив розціловану Марію і цьомнув Надійку в зворушливий носик-кнопку, а Інна взулась і пов’язала шарф, — лише такі люди, ненав’язливі і точні, працювали в нього вдома. У помешканні, де все завжди відбувалося вчасно і ненапружено, а показне веселе безладдя, що завжди збивало з пантелику сторонніх, лише увиразнювала внутрішню впорядкованість, розраховану до секунди.

Андрій передав малу їй на руки, підхопив на плече рюкзак (ніколи не брав у дорогу багато речей, навіть на закордонні ярмарки, шокуючи от-кутюрних видавничих дам своїми джинсами та регланами), і вони з Інною вийшли на сходовий майданчик, весь у гігантських ліанах і фікусах. Далеко не вся рослинність, яку вирощувала дружина, поміщалася в їхніх шістьох кімнатах, тому особисті Інчині джунглі, як і в природі, потроху захоплювали суміжні території.

— Знову, — присіла навпочіпки, встромила руку під шкірясте листя і витягла недопалок у гидливих пучках. — І як же їм не соромно?

— Їм соромно. Інакше б він валявся на підлозі.

— Андрію… от навіщо нам?..

— Обговорімо це, коли буде час.

Інна хотіла щось відповісти, і він навіть знав, що саме, не вперше про це заходило і не востаннє, — але не озвучила, тільки невдоволено ворухнула закопиленими губками і, не чекаючи ліфта, побігла вниз сходами: маленькі ніжки, дзвінкі підбори, ляскуча луна. Коли я зійду, вона чекатиме біля машини, витираючи серветкою пальці від охайно викинутого в контейнер недопалка, всміхатиметься і не починатиме розмов у недозволений час.

Добре, зараз наздожену. Я теж умію і люблю стрімголов летіти вниз, перестрибуючи через кілька сходинок і хапаючись за поручні, щоб не заносило на поворотах.

Під’їхав ліфт і безгучно розсунув дзеркальні двері.

Нарешті злетіли.

Запізнившись на п’ятнадцять хвилин, саме тих, що вони простирчали в корку — п’ятниця, виїхати з міста неможливо, чому він, Андрій, це не врахував? — і що їх Інна все-таки використала на чергову розмову про заміський будинок, який пустує дев’ять місяців на рік і в якому вони давно б могли жити без усіляких сходових майданчиків, тіток, що збирають гроші, та недопалків у квітах. І дихати чистим повітрям. І возити дітей у школу на заняття, а потім забирати їх звідти і не сіпатися щоразу. І самі вони — останній аргумент він почув уперше і захоплено навів різкість, як же хвацько вона, його розумна дружинонька, використовує проти нього його ж власний улюблений арсенал, ніби старовинну шаблю з килима на стіні, що опинилася напохваті, — зможуть планувати своє життя і свій час!

Якби вона могла, то жила б не просто за містом — а у своєму власному, окремішньому і герметичному просторі, в задраєному відсіку, в особистому світі-капсулі. Де нічого не відбувалось би, не змінювалося і не рухалося. Де щоразу, повертаючись із літературних поїздок, бачив би її точнісінько такою ж — молодою і стрункою, неправдоподібно оточеною нашими дітьми, усміхненою, з маленькими руками по лікоть у землі, незмірно далекою від того, що коїться там, у зовнішньому і спільному для решти