Свій час - Яна Юріївна Дубинянська
— Маячимо, — перехопивши його думку, погодився Полтороцький. — Ходімо звідси. Треба відзначити.
— Ходімо. Але щодо відзначити не певен, мені ще сьогодні на бенкет.
— Ти підеш на це збіговисько? — всю свою зневагу він уклав в обертові двері, й Андрій легко проскочив надвір на наступному оберті, не торкаючись стулок. — Ну добре, тоді я теж піду. Хотів був сачконути, хоча з іншого боку, навіщо Ольгу ображати, хороша тітка… Але відзначити мусимо. Ось під’їдемо в одну місцинку… ч-чорт, я ж Володьку відпустив. Уявляєш, зараз навіть тут після шостої шалені корки! Скоро взагалі не матиме сенсу тримати машину, якщо хочеш бодай менш-більш розраховувати час.
— То прогуляймося.
— Гаразд. Не запізнимося? — Полтороцький глипнув був на годинник, надмірно дорогий, як і все в нього, такого зворушливого в пристрасті до кричущої розкоші; але тієї ж миті перевів погляд на Андрія, підсміхнувся. — Забув. Ти ж у нас ніколи й нікуди не запізнюєшся.
* * *До «Склянки» вони не дійшли: довелось би дати великий гак і потім квапитись, а цього Андрій не дозволяв у принципі, вилучивши зі свого життя раз і назавжди. Зупинилися в симпатичній цукерні — в цьому місті вони траплялися на кожному розі, практично як у Європі, що йому, ласунові, вельми подобалося. Полтороцький, щоправда, страждав, адже тут, крім лікеру в каву, алкоголю не подавали, — страждав фізично, зримо; схоже, він уже таки алкоголік, хоч і категорично це заперечує, вкотре подумав Андрій.
— Бо таке життя, Андрію. Вчора голосували поправку до авторського права в інтернеті, тобі це має бути цікаво, га?.. То я, щоб ти знав, передав картку Боброву, бо вже дивитися не можу на ті пики. Плюнув та й поїхав у Пущу рибалити. Мене можуть позбавити мандата тільки так. Картка, до речі, досі в Боброва, ото наголосує там, поки я у відрядженні…
— То що з поправкою? Пройшла?
— А хіба мені не один чорт?
— Навіщо тоді взагалі балотувався?
— По дружбі, Мишко попросив. Йому потрібна була публічна особа в списках. Хіба мені для Мишка шкода?
— Не бреши, — мовив Андрій, помішуючи довгою ложечкою цукор у лате. — Ти хотів у владу. Всі хочуть. І мені справді цікаво: навіщо?
Полтороцький зареготав і все-таки плеснув його по плечу, перехилившись через столик — келих із лате вдалося врятувати, — і в цьому його жесті, і в оксамитному акторському басовитому сміху проступала така філігранна техніка, що нею можна було захоплюватись, але жодним чином не вірити. Перехопив Андріїв погляд і враз замовк, наче вимкнув звук.
— Відверто? А так. Розумієш, цього, — точковий наголос і пауза, — я досі не робив. А хотілося.
— І як?
Полтороцький стенув плечима:
— Нудьга. Наче кіно, тільки ще каламутніше.
Андрій кивнув, погоджуючись: в активній нелюбові до кіно, точніше, до світу кіновиробництва, що їх, до речі, і звів колись, — то був єдиний у його житті випадок, коли молодий ще письменник Маркович спокусився на запрошення написати сценарій для великої студії — вони були цілком солідарні. У безглуздішому середовищі, де всі завжди квапилися, водночас бездіяльно зависаючи на довгі години, безтолково юрмилися, мимоволі і зумисне заважаючи одне одному, особливо завзято блокуючи і зводячи на пси чужу працю, де кожен постійно був у чомусь винен, а всі разом бездарно нищили час, — він не опинявся ніколи, ні до, ні, тим більше після. Полтороцький доволі звикло сприймав кіношний абсурд із неперевершеним презирством зірки; він і досі, як знав Андрій, не гребував засвітитись у серіалі з хорошим бюджетом. Але вони розуміли один одного.
— Ці безглузді засідалова, голосувалки, балаканина для преси… Брифінги, шмифінги, тьху. А потім іще до глупої ночі реальні тари-бари по саунах… моторошна каламуть. Час, мов крізь пальці. Минулої суботи я ледь на виставу не спізнився. Думав, вона через тиждень.
— Та загалом тобі подобається.
— З чого ти взяв?
Андрій усміхнувся:
— Бо ти й досі ще там. А ти ж у нас незалежна людина. Інакше би пішов.
Полтороцький повів бровою, здвигнув усім своїм рухливим каучуковим лицем, обмірковуючи цю думку, і ствердно кивнув:
— Пішов би.
Маєстатично потягнувся до столика наготованим захватом із двох пальців і поморщився, торкнувшись до філіжанки з кавою. Гидливо вихилив, немов мікстуру.
— Андрюхо, ми на бенкет не запізнюємось?
— Поки що ні, сиди.
Він надпив іще трохи лате, розтягуючи задоволення, смакуючи медовий присмак на денці й вистиглу, та все одно розкішну пінку з корицею. До цього міста варто було приїздити лише заради кави. Навпроти неквапно оберталася на стійці різноманітна випічка, унікальна в кожному тутешньому закладі: а й справді, хай йому грець, тому бенкету…
— Розумієш, у чому річ, — озвався Полтороцький. — Ти молодий. Сороківки ще немає, а все вже при тобі: визнання, гроші, ну ти зрозумів… усе вчасно. А головне, є запас. У твоєму-то віці! Точно сподіваєшся колись написати свій найвидатніший роман, га? Отож-бо й воно. Не думай, що лише ти тут інженер людських душ.
Андрій кивнув:
— Звісно, що сподіваюсь, інакше
