Свій час - Яна Юріївна Дубинянська
Щось вона таке робить, уміють вони, ці досвідчені сучки, розширює межі свого часу і впускає мене всередину: це суворо заборонено інструкцією, читай пункт одинадцять дріб дев’ять — але на трошечки можна, до того ж свої хлопці не здадуть. Від прискорення мене хапають дрижаки, м’ясне волокно застряє в зубах, дівуля зслизає просто під стіл, і поки вона там вправно і швидко вовтузиться, я длубаюся в роті спершу язиком, а потім і пальцем, і в дупу хлопців навпроти, які жеруть та іржуть, хоч і свої, та зараз загальмовані, мов послідущі комунали, я теж пореготав би, якби мені було до того. Витягнув, кінчив, устиг; дякую, лялечко. Розсинхронізація, режим робочого часу, таймер.
Ми виходимо одночасно, і перші комунали, які приваландалися до дім-столу, все-таки можуть нас помітити — щільне сіре поле розходиться конусом, схожим на промінь ліквіда, що його ніхто з них, звісно ж, ніколи не бачив.
Усе, просвистали, нас уже нема, кожен пішов своїм маршрутом стрімкою ходою ліквідатора.
Я люблю свою роботу. Але денну — дужче за ранкову. Стократ.
Комунали сунуть вулицею, парами та великими гуртами, рідко поодинці, їхні голоси зливаються в гудіння на низьких частотах, вони кишать так прокволо, що вже навіть не смішно. Вилупки. Пістряве ганчір’я, дурнуваті зачіски і брязкітки, комуналам нічого не треба, тільки викаблучитись одне перед одним. Комунали прості, як інструкція на два пункти, передбачувані в кожному русі. З ними легко працювати. Легко і приємно.
Осьо зграя підлітків із кольоровими патлами і залізяччям, натицяним у всіх місцях, остаточно загальмовується посеред вулиці й починає розтікатися на дві купки, ледь-ледь соваючи млявими кінцівками. Майже не змінюю траєкторії, на віражі пролітаю поміж ідіотів, розкидаючи їх на всі боки, вліплюючи в стіну. Конфлікт ліквідовано в зародку, чиста робота. Мене звуть Блискавка.
Лечу далі, принагідно їх розтягуючи, не даючи проламувати макітри і панахати артерії, без мене комунали тільки те й робили б, мало їм ночі, коли Світ-комуна переходить у режим енергофінансової економії, коли я лягаю спати; вночі можна матлошитися донесхочу, ранковий ліквідатор розбереться! — але їм замало, ага. Вони пхаються, сунуть, наїжджають одне на одного в перервах між траханням та їдлом, макіяжем та пошуком лахів, повзучим валанданням від дому до дому і чим там іще?.. гадки не маю. Я геть забув комунальне життя, не було там про що пам’ятати. Закарбовується тільки свій час.
Я стрімкий, я не можу не встигнути чи, подумати смішно, не відстежити завчасно конфліктний епізод — але іноді втручаюся трохи пізніше, всі ліквідатори так чинять, а декотрі мало не через раз. У цьому найбільший кайф. Та коли вже потішатися, то до останку, до ліквіда, інакше інструкція зобов’язує здійснювати доставку, а дім-шпиталів я ненавиджу, я вже, здається, казав. Але до останку — це прокволо, нестерпно довго, і поки чекаєш, увесь кайф зникає. Надто, коли б’ються дівки.
Одна чорна і сухоребра, в чомусь золотому, друга червоно-руда, майже гола, що вони там не поділили, я б уже давно ліквідував конфлікт, але дуже вже потішно дивитися, як повільно виписують вісімки та кола шмигасті цицьки, клишоного здіймаються ступні, скарлючені кігті плавно занурюються в кудли…
Аж ось — раптовий грім на моїй хроночастоті — сигналить мобільник.
Я забуваю про дівок, про конфліктний епізод, про інструкцію, навіть про свій час. Мобільник — головне у спорядженні ліквідатора, важливіший за робочі однострої і навіть за ліквід. За весь мій час він дзвонив лиш одного разу. Зараз удруге.
— Блискавка. Слухаю.
— Розкажіть про ваш розпорядок дня. В який час вам найкраще пишеться?
— Я рано прокидаюся. Тут без варіантів — у мене діти.
А далі вже складно планувати щось режимне, щодня виникає занадто багато нових пунктів, і це чудово. А пишеться мені завжди.
— Андрій Маркович… а прізвище? — суворо запитала тітонька з відповідним наголосом.
Діти заливчасто вибухнули, штовхаючись, підстрибуючи, а дехто (Марія) ще й гойдаючись на кільцях в одвірку передпокою, — наче вперше таке почули, еге ж. Дружина спробувала їх погукати з глибини квартири, її голос поблукав десь там невиразним відлунням, і ніхто, ясна річ, не відреагував. Фахово зберігаючи серйозний вигляд, Андрій пояснив дамі помилку, відкупився належною соткою, поставив підпис, зачинив двері і грізно розвернувся:
— Що? Дуже смішно?
Ніхто не злякався:
— Андрій Маркович! Андрій Маррркович! А прізвище?!
Надійка, наймолодша, недавно подолала «р», тому старалася найдужче. Заливчасто і дзвінко, дуже схоже на звірррячий будильник, із яким Андрій воював у дитинстві — вже тоді він не розумів і не приймав зазіхань на свій і тільки свій час. Той будильник і досі живий, цокає десь на горищі заміського будинку.
— На що збирали, знову на похорон? — Інна намалювалася в дверях, нахилилась і обійняла дочку за плечі. — Не розумію, вони читати не вміють?
— Вони?.. жартуєш, звідки? Ні, начебто на якийсь асфальт. Ти готова?
— Нічого-нічого, тобі корисно нагадати.
— Нагадати про що?
— Про межі твоєї світової письменницької слави. Так, я вже.
