Свій час - Яна Юріївна Дубинянська
Так добре, так спокійно. Хроносповільнення вирівнює емоції та думки, немов проводить м’якою масажною щіткою по хвилях волосся. Занурюю в нього пальці, в моє важке пухнасте волосся, таке живе і вільне, коли його не стягує обтислий хронос. І ще запах герані. І тиша, що мікроскопічними крапельками шарудить на листі.
Тишу розтинає різкий звук, і я здригаюся. Комунікація, екстрений виклик. З чого б це раптом, кому я здалася?.. до того ж, здається, ідучи в сад, я взагалі вимкнула панель…
Кидаюся до кімнати. Швидкість, різкі рухи, адреналіновий сплеск — тіло немов чуже, а умиротворена свідомість ледь-ледь відстає, не встигає, тому реальність здається геть ілюзорною.
Надекстрений виклик. Із функцією аварійної активації каналу. Панель блимає гарячково, немов на пожежу, землетрус, хроноконфлікт.
Простягнутою рукою торкаюся до екрана, не встигаючи зупинитися, на інерції мало не втелющуюся в панель. І лише потім, пригальмувавши і прокліпавшись, спромагаюся прочитати:
«Привіт».
Я знала. Я точно знала, що це він. Тому й летіла, мов скажена.
Якого лисого?!..
«Іґаре, чого тобі?»
«Нам треба поговорити».
«Поки нема про що, даруй. Я тобі маякну, коли зберу екви».
«Які екви?» — синюватий фільтр нерозуміння.
«Ну, мою частку. Дякую, що відразу заплатив. На все добре, Іґаре».
«Ірмо!!!»
Сліпучий спалах — режим надекстреності примушує замружитись і відсахнутися від панелі. Божевільний. Що з ним?
Із ним щось сталося?!
«Іґаре, я слухаю. Що ти хотів? Кажи».
«Впусти мене».
«Що?»
Забуваю виставити фільтр подиву. Від справжнього здивування не можу навіть пригадати, якого він кольору.
«Ірмо, я в твоєму кварталі. У п’ятнадцятій секції…»
І після паузи:
«Я тут, у тебе за дверима».
Не відповідаю. Лише зараз до мене доходить, що він не пропонував синхронізуватися, отже, використав як контрапункт мої налаштування. Сповільнений Іґар, аж смішно.
За моїми дверима.
Паніка. Раптова і приголомшлива, навіть і близько не порівнювана з тією, що накривала мене тоді, у Загальному просторі. Він за дверима; повідомлення досі блимає на хвилі, і я подумки проговорюю його знову і знову, прокручую по колу, намагаючись чи то заперечити, чи то по-справжньому повірити.
«Впусти мене».
Охристо-жовтий фільтр прохання, майже благання.
«Навіщо?»
«Будь ласка. Це важливо. Перевитрату енергії на вхід я оплачу, не бійся».
«Я не…»
…не боюся: неправда.
…не хочу тебе бачити: теж неправда.
…не бачу сенсу: так, це вже ближче і переконливіше, але може бути — і буде — сприйнято як запрошення до подальшої розмови, прохання розтлумачити, аргументувати, переконати; якого чорта?! Чому я не можу просто взяти — і впустити?!..
Чому?
Бо я нікого не впускала у свій особистий простір — уже й не пригадаю, скільки внутрішніх років; відколи він у мене з’явився, відколи мама змогла собі дозволити, її ж я й не впустила сюди першою.
Категорично відкидала всі натяки знайомих і приятелів з роботи чи з мережевих спільнот, починаючи від власного милого шефа Ормоса і закінчуючи тусовщицею Маргаритою. Іґара зокрема теж — маю на думці, тоді, півтора року тому. Ми завжди зустрічалися тільки в нього, і ще зо два рази у його друга, який залишав нам код. Тільки не в мене.
Бо тут мій особистий простір. Я і квіти.
Бо я лише тут можу бути собою.
Багатогранною-гармонійною-самодостатньою особистістю, схожою на піврозквітлий бутон герані.
«Ірмо…»
Ні!!!
«Мені погано, Ірмо. Я не піду».
«Що з тобою?»
«Пусти».
«Що з тобою?!»
Треба поставити якийсь фільтр. Щоб він зрозумів, що я ставлю конкретне запитання і вимагаю конкретної відповіді. Але я не пам’ятаю. Я використовую комунікацію переважно у справах і майже не послуговуюся цими надмірними, необов’язковими витребеньками… Як у мене відкривається зовнішній шлюз у хроносі, я теж не пам’ятаю. І навіть не переконана, що колись про це знала.
«Іґаре».
Вицокую швидко-швидко, поки не забула і не передумала; це ж вихід, він однак скаже «ні», адже система хронобезпеки в принципі такого не дозволяє, і безглуздий інцидент нарешті буде вичерпано:
«Якщо я зараз дам тобі код доступу до налаштувань, ти зможеш відкрити хроношлюз ззовні?»
Багряний фільтр радості:
«Авжеж. Давай!»
…Посилаю хвилю і, погасивши панель, встаю, роззираюся. Моя житлова кімната така компактна і простора,
