Свій час - Яна Юріївна Дубинянська

Він теж був би щасливий, і знав це. З жінкою, яка за будь-яких обставин (він і не такі важливі речі завжди ретельно прораховував заздалегідь) перестала би бути цікавою і жаданою, просто не варто було б одружуватися.

Усе, звісно, сходилося на дітях.

У момент їхньої ключової і глобальної розбіжності, безпрецедентно тривалих перемовин і неможливого, як на стороннє око, компромісу корок нарешті зрушив з місця, і дружина зосередилася на дорозі. На щастя, вона належала до унікального, майже вимерлого під тягарем природного добору, підвиду жінок, здатних у конкретний відтинок часу робити лише щось одне.

Вони встигли, як встигали завжди, і ось літак уже набирає висоту, а внизу розкинулося місто, красиве, як і будь-яке інше, — справді, я бачив їх більше ніж досить — кожне місто світу, коли дивитися на нього звідси, через ілюмінатор, по-дитячому тицьнувшись носом у скло. Місто необхідне, а тому досконале. Місто — наш загальний простір, єдиний організм зі спільною циркуляцією крові й нервових імпульсів, а також усього потрібного для нормальної життєдіяльності: і його власної, і кожної конкретної людини. Місто встановлює власні правила, власний ритм і власний час.

Спробуй вбудуватися, вжитися, врости, казав Андрій синові, і дівчаткам теж збирався сказати, старшій уже от-от. І лише оволодівши загальним часом — зможеш розвернути його на себе і зробити по-справжньому своїм.

Я знаю напевно. У мене він давно вже є.

Свій час.

Зустріч з читачами і обидві автограф-сесії призначено на суботу (на рецепції видали конверт з особистим графіком — організація на фестивалі завжди була притомна, цілком європейського рівня), а на сьогоднішній вечір заплановано бенкет — окремий квадратик рожевого паперу, мабуть, без нього не пустять.

У літературних колах бенкети з фуршетами заведено зневажати з особливим завзяттям, що його можна порівняти лише з ретельно приховуваною жагою халяви; а йому, Андрієві, подобалося. Хіба ж не чудово — водночас і смачно поїсти, і поспілкуватися з колегами, не витрачаючи ні на те, ні на те зайвих ресурсів? До того ж запрошення на бенкет, хоч як це смішно, не перестало бути переконливим способом конвертації статусу — від часів перспективної літературної юності й дотепер. Статус у нашій високій сфері взагалі річ вельми і вельми відносна, і підтвердження цьому Андрій отримував щоразу, коли хтось укотре приймав його прізвище за по батькові.

Хороші готелі коштом організаторів він, до речі, теж цінував.

Увійшовши і обдивившись, Андрій кинув рюкзак на дальній край широчезного — що вони, цікаво, про мене думають? — ліжка і навскоси витягнувся на покривалі. До бенкету залишалося години півтори порожнього часу (епітет «вільний» смішив: його час був вільний за визначенням), і він давав цій порожнечі шанс наповнитися в природний спосіб, як це завжди й буває у фестивальному житті з його збивчастим напруженим ритмом. А як ні, це малоймовірно, проте на краще, піду прогуляюся, вип’ю кави. У цьому місті, як і в усіх інших, він мав улюблену кав’ярню.

Одночасно задзвонив мобільник у кишені куртки й телефон на тумбочці. До тумбочки вдалось дотягнутися, не встаючи.

— Андрій Ігоревич?

— Слухаю вас.

— Це адміністратор. Ви зручно влаштувалися?

Не вгадав, краще було б узяти мобільник.

— Так, дякую.

— До вас тут прийшли. Запитують, чи можна піднятися в номер. Полтороцький Сергій Володимирович.

Долинув приглушений бас: Полтороцький, і Андрій мало не розсміявся вголос із цієї видимої парності, з римування ситуацій; бігме, жоден статус не є абсолютним, нічиї слова і значущість не здатні сягнути кожного готельного адміністратора. А моє ім’я та по батькові, не варто себе дурити, у них просто записано в реєстраційній книзі.

— Сергія Володимировича можете пропускати до мене будь-коли, — чітко промовив Андрій так само діловито і серйозно. — Але краще перекажіть, що я зараз зійду.

Полтороцький сидів у передпокої на пуфиках, на двох одразу, та й узагалі його було багато, дуже багато! — як завше. Побачивши Андрія, він жваво розкинув руки, немов риболов у розмові з колегою, через це дорогий сріблясто-сірий піджак перехнябився на його могутньому тілі, а дизайнерська краватка вислизнула назовні:

— Андрюхо!!!

Від полтороцьківських обіймів він завбачливо ухилився, та по плечу його все-таки поплескали, і Андрій, як завжди, відчув себе чоловіком занадто тендітної статури, мало не з пір’їну завважки — це погано вкладалося в картину світу і сприйняття в тому світі себе, та Полтороцькому традиційно пробачалося як чудовому дядькові та розкішному типажеві. І якщо в білялітературних колах або в менш близьких Андрієві колах артистичних різноманітних унікумів було хоч греблю гати, то у владі, принаймні вітчизняній, він був такий один. Хоч як це прикро для країни.

— Де б ми ще побачилися, — життєрадісно рокотав Полтороцький. — У столиці так просто не впіймаєш.

— Тебе теж.

— От не треба брехати, добре? У мене по дві вистави на місяць, міг би і зайти.

— Але ж квитків не добудеш.

— А ти пробував? Можу, до речі, влаштувати запрошення для вас із дружиною на прем’єру двадцять восьмого…

— Двадцять восьмого я в Барселоні на ярмарку.

— Отож-бо.

Юнак-адміністратор захоплено спостерігав з-за стійки. Може, й упізнав — свого часу Полтороцький мелькав у кіно, і стрічки з ним регулярно крутили на центральних каналах з нагоди воєнних та патріотичних річниць, а