Покора - Мішель Уельбек
Опасистий і життєрадісний, кандидат від мусульман майстерно обходив гострі запитання журналістів, і навіть не вірилося, що свого часу він був одним з наймолодших випускників Політехнічної школи, а потім вступив до Національної школи управління (курс «Нельсон Мандела»), де вчився разом із Лораном Вокьє[19]. Бен Аббес скидався радше на старенького добродушного бакалійника-тунісця – саме таким був його батько; проте його бакалійна крамниця розташовувалась у Нейї-на-Сені, а не у 18-му окрузі, Безоні чи Аржантеї.
Я більше, ніж хтось інший, – зізнався Бен Аббес, – скористався з республіканської «меритократії», системи, яка призводить до влади здібних людей; і менше, ніж будь-хто, хотів зашкодити системі, якій був усім зобов’язаний, навіть тим, що за нього може голосувати весь французький народ. Він пригадав квартирку над бакалійною лавкою, де сидів над домашніми завданнями; дуже коротко згадав свого батька, додавши необхідну дрібку почуттів; мені Бен Аббес видався просто блискучим.
Проте, – вів він далі, – маємо визнати: часи давно змінилися. Усе частіше родини – єврейські, християнські або мусульманські – прагнуть, щоб їхні діти отримували не просто мертві знання, а духовну освіту, відповідну до їхньої традиції. Повернення до релігії – глибока тенденція, яка пронизує наші суспільства, і Міністерство національної освіти, без сумніву, добре це усвідомлює. Якщо коротко, то йдеться про розширення рамок республіканської школи, про забезпечення її здатності гармонійно співіснувати з великими духовними традиціями – мусульманською, християнською і юдейською – в нашій країні.
Він пітнів та бубнів цілих десять хвилин, а потім посипалися запитання від представників ЗМІ. Я давно помітив, що Бен Аббес причаровував, знесилював найбільш шолудивих і агресивних журналістів. Утім, йому можна було поставити кілька незручних запитань: щодо скасування змішаних шкіл, наприклад; або ж щодо того, що вчителі повинні були прийняти іслам. Але хіба не так чинили католики? Чи треба було охреститися, щоб викладати у християнській школі? Я раптом збагнув, що нічого не знаю про це, і, коли прес-конференція завершилася, стало зрозуміло, що кандидат-мусульманин досягнув своєї мети: я засумнівався, відчув, що нібито й немає чого боятися, що нічого аж такого нового на нас не чекає.
О пів на першу Марин Ле Пен перейшла в контратаку. Жвава, з новою зачіскою, знята з низької точки на площі перед Ратушею, – вона здавалася майже вродливою, що суперечило її попередній поведінці: після політичних змін 2017 року кандидатка від Національного фронту вирішила, що жінка, яка претендує на найвищу державну посаду, повинна скидатися на Ангелу Меркель; тож вона прагнула відразливою респектабельністю зрівнятися з німецькою канцлеркою – навіть наслідувала крій її костюмів. Проте того травневого ранку в Марин Ле Пен ніби знову спалахнув революційний запал, відомий з часів зародження її політичного руху. Вже певний час точилися чутки, буцімто промови їй складав Рено Камю[20] під наглядом Флоріана Філіппо[21]. Не знаю, чи були ці чутки обґрунтовані, проте прогрес у поглядах кандидатки був очевидним. Мене вразив республіканський – і навіть відверто антиклерикальний – характер її промови. Після банального посилання на Жуля Феррі, вона звернулася до Кондорсе, зацитувавши його славетний виступ 1792 року перед Законодавчою асамблеєю[22]: він згадував єгиптян та індусів, «розум яких досягнув неймовірних висот, але які згодом – коли могутня релігія привласнила право освіти – скотилися до мерзенного неуцтва».
– А я гадала, що вона католичка, – зауважила Міріам.
– Ну, принаймні не її виборці. Національному фронту так і не вдалося завоювати довіру католиків – вони надто віддані ідеям солідаризму та третього світу.
– Отже, вона пристосовується.
Міріам, зирнувши на годинник, зробила втомлений жест.
– Франсуа, мені час іти. Я обіцяла батькам пообідати з ними.
– Вони знають, що ти в мене?
– Авжеж, хвилюватися вони не будуть, але чекатимуть на мене з обідом.
Одного разу я був у її батьків – це сталося на самому початку наших стосунків. Вони мешкали у будиночку в Квітковому містечку[23], відразу за метро «Брошан». Мали гараж, майстерню – я ніби потрапив до провінції; це нагадувало будь-що, тільки не Париж. Пригадую, як ми вечеряли на галявині – якраз був сезон нарцисів. Батьки Міріам поводилися зі мною дуже привітно і навіть тепло – але при цьому й не надавали зустрічі якогось особливого значення, що було дуже зручно. Коли її батько відкоркував пляшку «Шатонеф-дю-Пап», я раптом збагнув, що Міріам усі двадцять років свого життя щодня вечеряла з батьками; що допомагала братикові робити домашні завдання, а з сестричкою ходила по лахи. Це було справжнє плем’я – міцно спаяне плем’я-родина; порівняно з усім, що я бачив у житті, це було просто нечувано, тож я не міг стриматись – і розридався.
Я вимкнув звук – рухи Марин Ле Пен ставали більш різкими, вона гатила кулаком по повітрю, а в якусь мить широко розвела руки. Вочевидь Міріам доведеться поїхати до Ізраїлю з батьками – інакше вона не могла вчинити.
– Сподіваюся швидко повернутися, – сказала вона так, ніби прочитала мої думки. – Це тільки на кілька місяців, поки у Франції все не владнається.
Я подумав, що вона дивиться на речі надто оптимістично, проте промовчав.
Міріам натягнула спідницю.
– Звісно річ, вони дуже тішитимуться всім цим подіям – увесь обід вислуховуватиму їхні «А ми ж, доню, казали…». Що ж, вони такі милі, вважають, що мені це лише на благо.
– Так, вони милі. І навіть дуже…
– А ти що робитимеш? Як усе це позначиться на факультеті?
Я провів її до порогу; зрештою, я усвідомлював, що не можу дати відповіді на її запитання; а ще мені було наплювати. Я ніжно поцілував її в губи й сказав:
– На мене в Ізраїлі не чекають.
Не дуже вигадливо, але, принаймні, чесно. Міріам зникла у ліфті.
Далі була пауза в кілька годин. Коли я знову усвідомив себе та обставини – словом, усе, – сонце вже сідало між хмарочосами.
