Господиня - Стефані Маєр
Якась машина повільно виїхала зі стоянки і проминула нас.
— Я вагалася. Слід було негайно тікати, але… мій друг помирав на кризі. Через таке зволікання я також мало не померла, але, на щастя, увагу звіра відвернули. Пізніше я дізналася, що наш провідник — якби ж я запам’ятала його ім’я! — напав на звірюку ззаду, сподіваючись, що в нас з’явиться шанс на втечу. Вискакуючи зі сховку, пазурзвір здійняв купу снігу в повітря і тому не помітив провідника. Так само, як і провідник не бачив, що Приборканому Світлу вже пізно тікати.
Пазурзвір розвернувся до провідника й напіддав другою лівою ногою — мене відкинуло геть. Верхня частина тіла Приборканого Світла приземлилася неподалік. Від його крові танув сніг…
Я замовкла, ледве стримуючи дрож.
— А тоді я вчинила справді безглуздо, тому що під рукою не було нового тіла для Приборкувача Світла. Ми застрягли поміж двох міст, посеред снігової пустелі, до цивілізації не дістатися. Звісно, було жорстоко вирізати мого друга без знеболювального, але я не могла витримати — він помирав у понівеченому тілі носія.
Я скористалася тильним боком долоні — там у ведмедів широке гостре лезо, яким вони рубають лід. Рана була величезна. Хотілося вірити, що Приборкувач Світла без тями і не відчуває болю.
За допомогою м’яких внутрішніх пальців я виманила Приборкувача Світла з мозку ведмедя.
Він був досі живий. Я заледве встигла це перевірити — одразу заховала його в яйцевидну кишеню у себе на грудях, між двома найгарячішими серцями, щоб уберегти від холоду. Без носія він протягнув би кілька хвилин, не довше. От тільки де взяти годяще тіло, якщо довкола тільки снігова пустка?
Спочатку я хотіла підсадити Приборкувача Світла в свого носія, але сумніваюся, що змогла б залишитися при тямі… Та й без ліків я б померла разом із ним — у ведмедів стільки сердець, що вони дуже швидко стікають кров’ю.
Аж тут земля здригнулася від скаженого реву пазурзвіра. Я знала, що рано чи пізно пазурзвір знайде нас, хоча ми й сховалися під снігом, тим паче що поряд лежало тіло роздертого навпіл ведмедя, і яскрава кров швидко б нас видала.
Саме тоді мені спала на думку божевільна ідея…
Я замовкла й тихенько захихотіла.
— У мене не було носія для Приборкувача Світла. Я не могла підселити його у власне тіло. Ми навіть не були близькими друзями, але він помирав, повільно помирав поміж моїх сердець. Терпіти було несила.
Розлючений пазурзвір знову заревів, і я побігла на звук його голосу. Ось переді мною густе біле хутро. Діставшись третьої лівої ноги пазурзвіра, я стрибнула вгору. А стрибала я добре. Я скористалася всіма шістьма руками, щоб видертися йому на спину, чіпляючись ножами. Пазурзвір ревів і вертівся, але це не допомогло. Уяви собаку, який силкується зловити свій хвіст. У пазурзвірів дуже маленький мозок — і розум відповідний.
Я видряпалася на спину звіра, пробігла подвійним хребтом, занурюючи леза якнайглибше, щоб він не скинув мене.
За кілька секунд я дісталася голови. Ось тут виникла проблема: мої ножі були з лікоть завдовжки, а шкіра пазурзвіра — вдвічі грубіша. Мені вдалося тільки зрізати хутро та дряпнути шкіру. Пазурзвір вереснув і став дибки. Я мало не впала.
Чотирма руками я схопила його за шкуру — він вищав і вертівся. Ще двома руками я намагалася поглибити поріз, але шкіра була такою твердою й товстою, що я не вірила — мені вдасться пропиляти її наскрізь.
Пазурзвір немов сказився. Він так смикав головою, що я ледве трималася. Я відчувала, що Приборкувач Світла згасає. Я занурила руки в розріз і спробувала розсунути шкіру.
Несподівано пазурзвір кинувся на землю.
Якби не нора, в якій він перед тим ховався, він мене б розчавив. І хоча з мене аж дух вилетів, як то кажуть, не знаєш, де знайдеш. Мої леза були біля шиї звіра, і тільки-но ми впали на землю, від сили удару вони розітнули шкіру й занурилися навіть глибше, ніж потрібно.
Нас обох оглушило від падіння; я насилу розуміла, де я і що зі мною діється. Знала, що маю щось нагально зробити, але не пригадувала, що саме. Звір почав перевертатися. Але, на щастя, свіже повітря швидко привело мене до тями, і я згадала про Приборкувача Світла.
Затуляючи його м’якою частиною долоні, я перенесла душу з яйцевидного мішка у рану на шиї пазурзвіра.
Звір звівся на ноги й засіпався. Цього разу я таки злетіла з його спини — щоб помістити в рану Приборкувача Світла, довелося відпустити руки. Пазурзвір був розлючений. Рана на шиї не могла його вбити — тільки дратувала.
Сніг поволі осів на землю, і тепер пазурзвір міг чітко мене бачити, особливо якщо зважити на те, що я була вимащена його власною яскраво-червоною кров’ю. Це дуже яскравий колір — на Землі такого немає. Звір простягнув до мене гігантські клешні. Кінець, вирішила я, та принаймні мене втішала думка, що помру я не просто так, що я спробувала.
А тоді клешні вгрузли в сніг поруч зі мною. Я не могла повірити, що звір промахнувся! Я подивилася на величезну страшну морду і мало не… ні, не засміялася. Ведмеді не вміють сміятися.
