Господиня - Стефані Маєр
Всі повернулися водночас. Джаред теж зайшов через головний вихід — мабуть, просто відігнав джип до північного схилу й залишив під прихистком скелі. Поспішав.
До мене долинули тихі голоси — приглушені й серйозні. А це означало, що шукачка з ними. Прийшов перший етап моєї смерті. «Ні».
«Будь уважна. Ти їм допомагатимеш, коли я…»
«Ні!»
Проте Мел не сподобалися не мої настанови, а те речення, яке я подумки не закінчила.
Джаред ніс шукачку на руках. За ним у кімнату увійшли всі інші. Аарон і Брандт тримали зброю напоготові — на той раз, якщо шукачка прикидається і спробує напасти, розмахуючи своїми маленькими кулачками. Джеб із Доком ішли позаду, і я знала, що зараз допитливий погляд Джеба поїдатиме моє обличчя. Про що він уже здогадався?
Я зосередилася на головній задачі.
Джаред досить ніжно вклав шукачку в ліжко. Нещодавно це могло б мене ранити, але тепер навіть зворушило. Я усвідомлювала, що він робив це не для неї, а для мене — щоб компенсувати колишню надмірну грубість.
— Доку, де «Знеболювальне»?
— Зараз принесу, — пробурмотів він.
Цікаво, яким стане обличчя шукачки, коли носій отримає свободу? Чи залишиться бодай якась схожість? Чи зостанеться це тіло порожнім, а може, колишня власниця заявить на нього свої права? Чи відчуватиму я відразу, коли зі знайомих очей на мене подивиться інша істота?
— Ось візьми, — з цими словами Док простягнув мені флакончик.
— Дякую.
Я витягнула один тоненький квадратик і віддала пляшечку назад Докові.
Торкатися шукачки не хотілося, але я змусила руки швидко і впевнено покласти «Знеболювальне» їй на язик. Її обличчя здавалося зовсім маленьким, а мої руки — просто велетенськими. Мене завжди дивувала мініатюрність шукачки, яка зовсім не відповідала її характеру.
Я стулила їй рот. Язик у неї був вологий — ліки розчиняться швидко.
— Джареде, переверни її на живіт, будь ласка, — попросила я.
Він дуже обережно, мало не ніжно, доторкнувся до неї. Саме в цю мить спалахнула пропанова лампа, і в печері стало ясно як удень. Я мимовільно задерла голову й побачила, що Док затулив отвори в стелі брезентом, щоб не випускати світло назовні. За час нашої відсутності він устиг добре приготуватися.
Було дуже тихо. Шукачка дихала рівно — вдих, видих. А от дихання чоловіків було напруженим. Хтось переступив із ноги на ногу, й під підошвою захрустів пісок. Я майже фізично відчувала погляди на своїй шкірі.
Я ковтнула й тихо мовила:
— Доку, мені потрібні «Зцілення», «Очистка», «Замазка» й «Розгладження».
— Ось, будь ласка.
Я відсунула темне жорстке волосся шукачки від рожевого шраму на шиї. Дивлячись на її смагляву шкіру, я завагалася.
— Зробите надріз, Доку? Я не… Я не хочу.
— Без проблем, Вандо.
Коли він наблизився, я бачила тільки його руки. Він виклав на ліжко поряд із плечем шукачки пляшечки з ліками. У яскравому світлі зблиснув скальпель, і на моєму обличчі затанцював зайчик.
— Тримай її волосся.
Я двома руками звільнила її шию.
— Шкода, що я не можу помити руки, — пробурмотів Док сам до себе.
— Нічого страшного. У нас є «Очистка».
— Знаю, — зітхнув він. Насправді Доку був потрібен звичний порядок, щоб звільнити розум від думок і зосередитися.
— Який має бути надріз? — запитав він вагаючись.
Я відчувала позаду тепло гарячих тіл, які протискувалися вперед, щоб усе якнайкраще роздивитися, але не торкалися ні мене, ні Дока.
— Такий, як шрам. Цього цілком достатньо.
— Точно? — сумнівався Док.
— Так. Ой, заждіть!
Док відсунувся.
Я збагнула, що роблю все навпаки. Я не цілителька. Це не моє покликання. Руки тремтіли. Не відводячи погляду від шукачки, я сказала:
— Джареде, подай мені один із кріоконтейнерів.
— Гаразд.
До мене долинули кроки, а тоді стукіт: обраний Джаредом контейнер грюкнув об інші.
— Що тепер?
— Згори на кришечці є коло. Натисни на нього.
Почулося тихе гудіння: контейнер запрацював. Чоловіки почали перешіптуватися й відступили.
— Добре. Там збоку повинен бути перемикач… більше схожий на телефонний диск. Бачиш його?
— Так.
— Крути його до упору.
— Гаразд.
— Яке світло горить на кришці?
— Е-е-е… з червоного перетворюється на синє… А тепер блакитне.
Я полегшено зітхнула. Принаймні контейнери функціонують.
— Чудово. Зніми кришку й чекай.
— Як?
— Натисни попід виступ.
— Ясно… — почулося клацання — й механізм загудів. — Холодно!
— Ну звісно. Так має бути.