Господиня - Стефані Маєр

Я намагалась обміркувати ситуацію, подивитися на неї з різних боків: можливо, зробивши вибір, я не жертвую собою, а просто даю людям зброю в обмін на життя шукачки? Ні, це не так. Якби я намагалась урятувати тільки шукачку, я б негайно передумала й повернулася назад. Її життя не варте тисячі життів моїх крихітних родичів. Навіть вона сама погодилася б зі мною.

Чи ні? Раптом мені стало цікаво. Моя шукачка зовсім не здавалася здатною на… Яке слово щодо мене вжив Джаред? Альтруїзмі Можливо, на відміну від більшості душ, вона цінує своє життя набагато дорожче, ніж життя інших.

Та вже запізно щось міняти. Я продумала все до дрібниць, не тільки порятунок шукачки. По-перше, це повторювалось би знову і знову: люди продовжували б убивати душі, які потрапляють їм до рук. По-друге, я збираюсь урятувати Мелані, а це того варте. Таким чином я врятую не тільки її, але й Джареда з Джеймі. Тоді чому б за компанію не зробити послугу й бридкій шукачці?

Душі даремно сюди прилетіли. Люди заслужили свій світ. Я не могла повернути їм його цілком, але могла дати бодай щось. Якби тільки мати певність, що вони не будуть жорстокі!

Мені залишається тільки довіритися Доку й сподіватися на краще.

А ще, мабуть, варто взяти обіцянки з кількох моїх друзів — так, про всяк випадок.

Цікаво, скільки людських життів я врятую? Скільки душ я могла б урятувати? І тільки себе я врятувати не можу…

Я тяжко зітхнула. І хоча ми обоє засапалися й важко дихали, Джаред почув моє зітхання й обернувся. Я не хотіла зустрічатися з ним поглядом, тому опустила очі.

Ми дісталися схованки ще до сходу сонця, хоча небо вже стало блакитним. І пірнули в невелику печеру до того, як перші промінчики позолотили пісок.

Джаред узяв дві пляшки води з заднього сидіння, кинув одну мені й оперся на стіну. Він миттю спорожнив півпляшки, витер рот зворотним боком долоні й заговорив до мене:

— Я розумію, що ти хотіла вибратися з печер якнайшвидше, але тепер доведеться чекати на темряву.

Я ковтнула воду.

— Добре. Я впевнена, що хлопці нас дочекаються.

Його очі наполегливо шукали зустрічі з моїми.

— Я бачив твою шукачку, — мовив він, спостерігаючи за моєю реакцією. — Вона… енергійна.

Я кивнула.

— І шумна.

Він усміхнувся й закотив очі.

— Здається, їй не до душі запропоновані апартаменти.

— Могло бути й гірше, — пробуркотіла я. Як я не опиралася, ревнощі таки просочилися в голос.

— Правда, — погодився він.

— Чому всі такі добрі до неї? — прошепотіла я. — Вона ж убила Веза.

— Ну… ти сама в усьому винна.

Я витріщилася на Джареда і з подивом зауважила, що кутики його вуст поповзли вгору: він дражнився.

— Я?

— Їм не хотілося бути чудовиськами, — його усмішка стала нерішучою. — Вони намагалися загладити свою провину, тільки трохи запізнилися — й обрали не ту душу. Я й не підозрював, що це… ранить твої почуття. Навпаки, я думав, що тобі сподобається.

— Мені сподобалося, — я таки не хотіла, щоб люди когось ображали. — Слід частіше виявляти доброту. Просто… — я глибоко вдихнула. — Я рада, що тепер знаю причину.

Людська доброта призначалася мені, а не їй. Із плечей немов тягар звалився.

— Не дуже приємно усвідомлювати, що ти вартий носити ім’я чудовиська. Краще бути добрим, аніж постійно мучитися через докори сумління й відчуття провини, — Джаред знову всміхнувся й позіхнув. Від цього я також позіхнула.

— Довга була нічка, — мовив він. — І судячи з усього, наступна буде ще довшою. Слід поспати.

Я неймовірно зраділа такому повороту подій, адже в Джареда, мабуть, було чимало запитань. Гадаю, він сам багато про що здогадався. В будь-якому разі я не хотіла це обговорювати.

Я випросталася на гладенькому піску біля джипа. На мій подив Джаред умостився поруч, зовсім поруч — притиснувся до моєї спини, повторюючи вигини мого тіла.

— Ось так… — сказав він і торкнувся пальцями мого обличчя. Підняв мою голову з землі й поклав під неї руку — як подушку. Його друга рука обняла мою талію.

Спливло кілька секунд, перш ніж я спромоглася відповісти.

— Дякую.

Він позіхнув. Я чула його теплий подих на шкірі.

— Поспи, Вандо.

Ось так, тримаючи мене в обіймах — а як це ще було назвати? — Джаред швидко заснув. Я спробувала розслабитися під його теплою рукою, але це вдалося не одразу.

Через його обійми я почала міркувати над тим, як багато він уже зрозумів.

Надокучливі думки крутилися й плуталися в голові. Джаред має рацію — довга була нічка. Тільки не для мене. Відведені мені дні й ночі пролетять швидко, немов хвилини…

Наступне, що я пам’ятаю, — мене трусив Джаред. Маленьку печерку заливало тьмяне оранжеве світло. Захід сонця.

Джаред допоміг мені звестися на ноги. Ми мовчки поїли й випили залишки води. Обличчя Джареда було серйозне й зосереджене.