Свій час - Яна Юріївна Дубинянська

Озирнулася, тримаючи в руках кип’ятильник:

— Що?

— Іди до мене.

Кімната була малесенька, тісна, скринька на три кроки вільного простору, і йому навіть вставати не довелося — так, ледь-ледь звестися, — щоб упіймати за лікоть, шарпнути, притягнути до себе; Віра ледве втримала рівновагу, зробила два мимовільних кроки, кип’ятильник загойдався на проводі, наче дзвоник. Від Скуркіса тхнуло невипраним після потяга светром і цигарковим димом. Він перехопив руку, ледь обійняв за талію, і Віра шарпнулася, намагаючись випручатись, вирватися:

— Жоро! Відпусти!

— Яка ж ти!.. Я розумію — виховання, порода. Але ж ти сама хочеш, я ж бачу… сама…

— Ти збожеволів?!

— Перестань. Та що ж ти…

Вона віддерла від себе його пальці, немов якихось волохатих ворушких морських істот, скочила, відсахнулася якнайдалі — до щільно зачиненого вікна, в якому вранці на рівні очей золотавилося на бруківці опале листя, а зараз із непевної мли проступало лише її відображення. А слід було навпаки, до дверей, і відразу тікати, в хостелі ж нікого, кликати на допомогу марно, Боже мій, Жора Скуркіс, ми ж вічність знайомі, що за дика ситуація, мені п’ятдесят сім років…

— Жоро, я літня жінка. Я тобі за матір… тобто, звісно… я набагато старша за тебе!

Скуркіс покрутив долонею, роздивляючись, як червоніють басамани, потім потягнувся на ліжку, мов величезний кіт, і пружно, мало не стрибнувши, звівся на ноги. Віра втиснулася попереком у холодне, аж крижане підвіконня. Яка маячня. Який жах…

— Отже, люба, ми з тобою трагічно розминулися в часі, — він на крок відступив і широко посміхнувся, взявшись за клямку. — На добраніч… На біса тоді, цікаво, по фестивалях волочитися?.. — промимрив він уже десь далеко в коридорі, гуркітливо піднімаючись кам’яними сходами.

Віра ще довго стояла біля вікна, завмерла, застигла, мов комаха, скорившись дії млистого холоду, що йшов звідтіля.

Потім перестелила ковдру на Катаному ліжку.

Підняла з підлоги кип’ятильник.

Набрала в горня води.

І аж тоді заплакала — про все на світі.

— Ви не є членом жодної письменницької спілки і ніколи не належали до жодних літературних груп. Чому?

— Та ні, було. Колись одна дівчинка з нашого класу придумала ТКАВР — Таємний Клуб Авторів Великого Роману. Завела спеціальний зошит у клітинку. Багато хто записався, зокрема і я… Ми всі пересварилися того ж дня!

А якщо серйозно, це, мабуть, чудово, коли люди відчувають потребу спілкуватися з подібними до себе, весело бавити час, дискутувати, випивати і все таке. Якщо спілка щось дає їм у практичному, організаційному сенсі, теж незле. Проте я такої потреби не відчуваю. І підтримки, дякувати Богові, не потребую. А література як така — це ж, знаєте, діло доволі самотнє…

Мене звуть Блискавка. Було — давно — й інше ім’я, та мені до вподоби це.

Сьогодні знову прокидаюся раніше за таймер. Заплющую очі, намагаючись знову зануритися в сон; не люблю. Проте самої цієї думки достатньо, щоб остаточно прокинутися. От і добре. Залишилося лише вісім хвилин. Вісім комунальних хвилин.

Усі довкола ще хроплять, не було такого, щоб хтось із них прокинувся раніше за таймер, про який вони, ясна річ, і гадки не мають, таймер налаштовано винятково на мою хроночастоту. Хропить качок із драконами на біцепсах, закинутих за виголену голову, і зі скрученою змією на животі. Хропить долілиць хлопчик-мулат із дредами, похропує білявка, розкинувши по обидва боки величезні цицьки в пірсингу, і її коротконога руда приятелька теж хропить — чи вона подружка того старого з шерстю на грудях?.. Уночі ліворуч від мене хтось трахався, ненавиджу мастаків трахатися і спати в одному й тому ж домі, вони б іще жерли тут, дайте їм тільки волю. Воля індивіда священна і т. д, і т. ін… читай кодекс вільного громадянина Світу-комуни — та, на щастя, щоб забезпечувати порядок у світі, є я. Мене звуть Блискавка, якщо хто забув. Я — ліквідатор.

Задуха і сморід, як і кожного ранку, коли я мушу дихати з ними спільним повітрям. Дві хвилини до таймера. Довго. Можна було б уже піднятись і навіть піти в душ, але я не хочу ні на секунду бути таким же, як вони.

На відміну від них — усіх до одного! — я маю роботу. Маю мету. Я маю — жоден із цих сопунів у дві дірки навіть не второпав би, про що це я, — свій час.

Чекаю, заплющивши очі, щоб не бачити їхніх мармиз, і повіки важчають, і я встигаю побачити мікросон про стрімчасті скелі та залізні шипи на черевиках, про натягнутий трос, що раптово вислизає з рук…

Таймер!!!

Він вмикається нечутно — для всіх, крім мене. І починає дедалі швидший відлік мого і лише мого робочого часу.

Хапаю форму і мобільник, і ось я вже під душем, струмені гатять у шию та плечі, розганяючи кров і нервові імпульси, стають дибки мокрі волосинки по всьому тілу, вибухають вулканчиками острівці жару в мозку, зливаючись у гарячий шолом на поголеній голові, клякнуть м’язи, перш ніж налитися залізом, на мить стискаються яйця, встає член. Організм стріпується,