Леобург - Ірина Грабовська

— Proszę ті wybaczyć, nie chcialem Рапі przestraszyć![78]

Джекі здригнулася. Поляк? Або просто знайомий з Агнесою та навмисне звертається польською? Що за дивні обладунки в нього й у його... це що, кінь? Кінь у протигазі?!

Хлопець простягнув їй руку. Джекі не могла поворухнутися. За мить вона розгледіла нашивки на його сірому бушлаті, кобуру на поясі, галіфе. Військовий. Молодий, сіроокий, тонкі світлі вусики. І кінь. Але нащо їм ті протигази?

За будівлею вокзалу почулися голоси. Зважаючи на те, що Джекі не реагує, військовий підскочив до неї і спробував підняти за лікоть. На перон виїхала група вершників.

Військові. Коні в протигазах. У Джекі перехопило подих.

Поляк нарешті підняв її з землі.

— Погляньте, панове, Ковалек уже панянку собі надибав! — мовив солдат у темно-синьому однострої.

Військові засміялися, і серед них Джекі помітила двох дівчат. Їхні однострої не відрізнялися від чоловічих, а на сідлах так само бовталися протигази. Жінки в армії? Тут? Джекі згадала, з якою бридливою цікавістю дивилися на Лейлу, на її штані й чоботи леобурзькі чоловіки. Небачене видовище!

Весела розмова раптом обірвалася: з-за будівлі вокзалу виїхав, певно, їхній командир. Усі вмить замовкли, поляк напружено виструнчився. Джекі відзначила, що однострої військових — різні: кілька людей за її спиною, як і її рятівник, мали сірі однострої, з орлами на рукавах. Бушлат командира був темно-синій, як і у двох дівчат і того солдата, який прокоментував ситуацію; на головах вони мали чорні папахи.

Командир — кремезний, невисокий на зріст, із пишними чорними вусами — спішився і рушив до Джекі. Дівчина швидко напнула капелюшок і нервово обтрусила сукню. Він окинув її уважним поглядом, заклав руку за спину і привітався:

— Сотник Демчишин, панно. Що тут відбувається?

— Ich verstehe Sie nicht,— пробурмотіла Джекі.— Ich warte auf den[79]...

З голови дуже недоречно вилетіло слово «поїзд» німецькою, але, на щастя, з вокзалу, мало не загубивши циліндр, вилетів Данило.

— Що сталося?! — запитав він німецькою, ошелешено роздивляючись гурт військових.

— Це я й намагаюся з’ясувати, пане,— відповів йому офіцер німецькою.

То він знає німецьку? З вокзалу вибіг Давид і, поки Данило розговорився з командиром, Джекі позадкувала до вигнанця.

— Що трапилося?

Джекі не встигла відповісти. Вдалині засвистіло, по землі пробігла ледь відчутна вібрація. Скло затремтіло, станційний доглядач вийшов на платформу з червоним прапорцем. Вітер посилювався, з голови Джекі мало знову не злетів капелюшок. Джекі підійшла до краю платформи і побачила потяг, що мчав до вокзалу.

Такого величезного паротяга Джекі в житті не бачила, і складався він з безлічі склепаних між собою металевих плит, наче велетенський броненосець. Масивні труби дихали парою, пофарбовані в захисний колір вагони гусінню котилися за паротягом. Поїзд стишив хід і ще раз засвистів, випускаючи в холодне ранкове повітря струмінь пари. Повз Джекі пропливли криво написані білою фарбою букви «Київ».

Судячи з кулеметних турелей на дахах вагонів, це був явно не їхній рейс.

Броньовик перевершував розмірами навіть будівлю станції. Джекі роздивлялася його з роззявленим ротом. Військові спішилися й заметушилися. Спрацював механізм, масивні шестерні відчинили двері бронепоїзда. Сотник відсалютував Данилові й почав командувати завантаженням. Данило розвернувся до Джекі. Вираз його обличчя не обіцяв їй нічого доброго.

— На десять хвилин не можна лишити! — вибухнув він.— У що ти тут ускочила?!

— Кінь у протигазі! — вигукнула Джекі, наче це мало все пояснити, і гнівно смикнула зав’язки капелюшка.

— Та хай хоч кіт у чоботях, я що казав?! — Данило перевів погляд на вигнанця.— До речі, оті — солдати Малопольського Князівства. У них тут «сумісний вишкіл». Певно, проходять захист від хіматаки. Часто буває таке?

— Не знаю, але це добрий знак,— кивнув Давид.— Гадаю, у Вінниці справді можуть бути представники Малопольського Князівства.

— Дівчата-офіцерки,— задумливо промовила Джекі.

Давид примружився, роздивляючись гурт військових.

— Нічого дивного, за наказом коронного гетьмана до армії беруть усіх без обмежень. Давно вже.

Вдалині знову засвистіло, тепер тонше. До станції котився інший потяг, і що ближче він під’їжджав до монструозного «Києва», то відчутнішою ставала відмінність. Данило дістав годинник.

— Це наш. Давиде, клич Андреса, закинемо багаж.

Потяг зупинився на сусідній колії, за броньовиком — у порівнянні з ним він здавався іграшковим, карикатурно дрібним. Джекі ще раз окинула поглядом велетенський паротяг і глипнула на Ковалека, який саме знімав жахливу гумову збрую зі свого коня. До нього підійшов чоловік у коричневому цивільному костюмі й щось запитав. Чоловік стояв спиною до Джекі, але потім обернувся.

Азіат.

— М-м-м, а це ще хто? — пробурмотіла Джекі.

— Де?

Джекі відволіклася на Данилове питання і хотіла показати йому незнайомця, та коли обернулася, на пероні його вже не було.

Вони перетнули колію і підійшли до свого поїзда. Джекі подумала, що в цих вагончиках навряд чи можна випростатися на повен зріст. Дівчина знайшла перший вагон і простягнула квиток сонному худорлявому провідникові в блакитному кітелі й кашкеті. Той глянув на її квиток і паспорт крізь монокль, кинув на неї підозрілий погляд, а тоді подав руку і допоміг залізти у вагон. Данило увійшов услід за нею.

Внутрішнє оснащення вражало. М’які плюшеві дивани замість звичних полиць стандартного плацкартного вагона, до яких Джекі звикла в рідному світі; атласні фіранки з мереживом, блискучі позолочені клямки на вікнах і дверях, просторе відділення для багажу. Витончені столики були зроблені з темного дерева, певно, коштовних сортів.

— Оце так вагон! — видихнула Джекі.— Я гадала, до цієї станції лише самі скотовози ходять.

— Це перший клас,— посміхнувся Данило.— Ти ж аристократка. Я б ніколи не повіз аристократку в скотовозі.

Паротяг протяжливо свиснув, Джекі відчула легкий поштовх і ледь устигла умоститися на дивані, як потяг рушив.

— Дивися!

Данило різко прокинувся від стусана в бік. Джекі прилипла до вікна і роздивлялася місто, що стрімко наближалося до них.

Коли Данила зморив сон, пейзаж за вікном був одноманітним і нудним — поодинокі села, яри, переорана на зиму чорна земля змінювалися сіро-жовтими ланами й лісами, іноді стелився туман. Зрідка цю сумну картину розводили зустрічні потяги, кінні екіпажі й дирижаблі, що час до часу показували свої велетенські черева серед густих хмар. І ось тепер вони наближалися до столиці. До полудня хмари розійшлися, і в синьому небі над містом виблискували сигароподібні балони з довгими, схожими