Господиня - Стефані Маєр
Цього разу він одразу ж ковтнув — йому ставало легше.
Обличчя Джеймі діткнулася ще одна рука. Я упізнала довгі тонкі пальці Дока.
— Доку, є гострий ніж?
— Є скальпель. Хочеш, щоб я відкрив рану?
— Так, тоді я зможу її почистити.
— Я також думав про це… хотів випустити гній… але біль…
— Зараз Джеймі нічого не відчуватиме.
— Погляньте на його обличчя, — прошепотів Іян, схилившись.
Джеймі був уже не такий червоний. Тепер обличчя його набрало природного здорового відтінку. На чолі досі поблискував піт, але я знала, що той просто не встиг висохнути. Ми з Доком водночас торкнулися чола хлопчика.
«Працює! Так!» — ми з Мелані одностайно зраділи.
— Ти ба, — видихнув Док.
— Гарячки немає, але в рані ще може бути інфекція. Мені потрібна допомога, Доку.
— Шерон, можеш подати мені…— почав був він. Тоді підвів погляд. — Ой. Кайле, подай, будь ласка, торбу, що лежить просто в тебе під ногами.
Я згорбилася над червоною набряклою раною. Іян світив на неї ліхтариком, а ми з Доком одночасно копирсалися в своїх торбах. Він дістав сріблястий скальпель — мені мов приском за шкуру сипонули. Але я, стараючись не зважати, приготувала більшу пляшечку «Очистки».
— Він точно нічого не відчуватиме? — вагався Док.
— Ох, — прохрипів Джеймі. Його широко розплющені очі блукали по кімнаті, поки не натрапили на моє обличчя. — Привіт, Вандо. Що тут відбувається? Чому всі тут зібралися?
Розділ 46Коло
Джеймі звівся на ліктях.
— Легше, хлопче. Як почуваєшся? — Іян притиснув плечі Джеймі до матраца.
— Я почуваюся… дуже добре. А чому всі тут зібралися? Не пам’ятаю…
— Ти хворів. Не ворушись, ми ще не закінчили тебе лікувати.
— А можна мені води?
— Звісно, хлопче. Ось, бери.
Док недовірливо витріщався на Джеймі.
Я насилу говорила — горло здавило від радості.
— Це «Знеболювальне», — ледве вичавила я. — Дивовижне відчуття.
— А чому Джаред не пускає Шерон? — прошепотів Джеймі до Іяна.
— Вона в кепському гуморі,— театральним шепотом відповів Іян.
— Лежи цілком непорушно, Джеймі,— попередив Док. — Зараз ми… почистимо твою рану. О’кей?
— О’кей, — тихо погодився Джеймі. Він помітив скальпель у руках Дока й занепокоєно втупився в нього.
— Скажеш, коли щось відчуєш, — мовив Док.
— Якщо болітиме, — докинула я.
Професійними рухами Док швидко й лагідно протяв запалену шкіру на рані. Ми обоє подивилися на Джеймі. Він утупився в темну стелю.
— Дивне відчуття, — сказав Джеймі.— Але мені зовсім не боляче.
Док кивнув сам до себе і знову взявся за скальпель, цього разу розтинаючи шкіру навхрест. Із рани хлинули кров і темно-жовтий гній.
Тільки-но Док забрав руку, я розбризкала «Очистку» по кривавому хресту. Гній із беззвучним шипінням запузирився. Почав танути, майже як мильна піна під водою. І нарешті розтанув. Док уривчасто дихав.
— Ви тільки подивіться!
Про всяк випадок я побризкала рану й навколо неї двічі. Почервоніння зійшло зі шкіри, залишилися тільки сліди червоної людської крові, що натекла з рани.
— Добре, а тепер «Зцілення», — прошепотіла я. Знайшовши потрібний флакончик, я піднесла його до розрізу. Прозора рідина, що світилася зсередини, крапнула в рану. Кров одразу ж припинила цебеніти. Я вилила в рану половину флакончика — вдвічі більше, ніж потрібно.
— Гаразд, Доку, а тепер ми разом маємо стиснути краї рани.
На цей час Док просто втратив дар мови — стояв із відвислою щелепою. Він зробив те, що я просила: стиснув обома руками краї рани докупи.
— Лоскотно, — засміявся Джеймі.
В Дока очі на лоба полізли.
Я обережно втерла «Замазку» в шкіру навколо хрестоподібної рани і з задоволенням спостерігала за тим, як краї рани стягуються, а шкіра поступово рожевіє.
— Можна мені поглянути? — запитав Джеймі.
— Відпусти його, Іяне. Ми вже майже закінчили.
Джеймі підвівся й оперся на лікоть, його очі палали цікавістю. Мокре від поту брудне волосся скуйовдилося, а от на щічках почав з’являтися здоровий рум’янець.
— Бачиш, зараз я змащу ось цим, — сказала я і втерла в шкіру блискучий порошок. — І шрам розгладиться. Зовсім як у мене, — і я показала йому свою руку в тому місці, де колись був шрам.
— А хіба на дівчат шрами не справляють враження? — засміявся Джеймі.— Звідки в тебе ці чарівні ліки, Вандо?
— Джаред узяв мене з собою у вилазку.
— Ти це серйозно? Класно!
Док розтер пальцями блискучі порошинки й підніс їх до носа.