Господиня - Стефані Маєр

ще раз подивилась у дзеркало, цього разу помічаючи те, що було не таким чудовим. Брудне скуйовджене волосся з посіченими кінчиками. Воно зовсім не блищало — виною всьому саморобне мило й погане харчування. Хоча цілителька змила кров мені з шиї, та досі була брудна від червонуватої глини.

— Мабуть, час зав’язувати з походами. Мені не завадило б відмитися, — пробурмотіла я.

— Часто ходите на природу?

— Останнім часом — увесь вільний час, Мене… не відпускає пустеля.

— А ви хоробра. У місті я почуваюся набагато безпечніше.

— Я не хоробра — просто інакша.

В дзеркалі відбивалися знайомі горіхові очі. Темно-сірі по краю, потім горіховий кружечок, і ще один кружечок — зіниця — карамельно-коричневий. А зсередини ледь помітно ясніє срібний відблиск, додаючи кольорам насиченості.

«А Джеймі?» — схвильовано запитала Мелані — починала нервувати. Надто-бо комфортно я тут почувалася. Вона усвідомлювала, наскільки логічно з мого боку було б обрати інший шлях, і це її злякало.

«Я знаю, хто я», — сказала я їй.

Я кліпнула, а тоді подивилася на дружні обличчя поряд.

— Дякую, — подякувала я цілительці вдруге. — Гадаю, мені час їхати.

— Вже дуже пізно. Якщо хочете, можете переночувати тут.

— Я не втомлена. Я почуваюся… ідеально.

Цілителька всміхнулася:

— Це все «Знеболювальне».

Бірюза провела мене до виходу, але в дверях раптом поклала руку мені на плече. Серце закалатало, пульс прискорився. Невже жінка помітила, що мій до того плаский рюкзак роздувся?

— Бережіть себе, люба, — мовила вона й погладила мене по руці.

— Берегтиму. Більше жодних нічних прогулянок.

Вона усміхнулася й рушила до реєстратури.

Намагаючись ступати рівно, я перетнула стоянку. Мені кортіло бігти. А що як цілителька зазирнула у шафки? Як скоро вона здогадається, чому вони спорожніли?

Машина стоялася досі в темному куточку, куди не сягало світло ліхтарів. На перший погляд вона здавалася порожньою. Моє дихання прискорилося… Та ні, ну звісно ж, вона повинна здаватися порожньою! В цьому-бо й ідея. Але я не заспокоїлася, поки не побачила невиразні обриси людської постаті під пледом на задньому сидінні.

Я відчинила дверцята й закинула рюкзак на пасажирське сидіння — почулося приємне калатання флакончиків, — тоді залізла сама й захряснула по собі дверцята. Натискати кнопки блокування дверей не було сенсу.

— Все добре? — прошепотів Джаред, щойно дверцята клацнули. В голосі його бриніла напруга.

— Ш-ш-ш, — мовила я, намагаючись не ворушити губами. — Зажди.

Проїжджаючи повз лікарню, я помахала рукою Бірюзі.

— Завела нових друзів?

Ми виїхали на темну дорогу. Тепер уже ніхто не дивився на мене. Я осіла на сидінні. Руки тремтіли. Зараз, коли все було позаду, я могла собі це дозволити.

— Всі душі — друзі,— відповіла я спокійно.

— З тобою все гаразд? — запитав Джаред.

— Мене зцілили.

— Дай подивлюсь.

Я простягнула йому ліву руку з ледь помітним шрамом.

Джаред приголомшено охнув.

Зашурхотів плед: це Джаред виліз із-під нього й протиснувся на пасажирське сидіння. Рюкзак він поклав собі на коліна, попередньо зваживши його в руці.

Коли ми проїжджали попід ліхтарем, він зиркнув мені в обличчя — і знову охнув:

— Твоє обличчя!

— Ну звісно. Його також зцілили.

Джаред підняв руку, й вона нерішуче зависла в повітрі.

— Боляче?

— Анітрохи. Ніби нічого й не було.

Його пальці ніжно лоскотали зцілену шкіру. По щоці пробігли мурашки, але це все реакція на Джаредів дотик. Проте Джаред одразу ж повернувся до справи.

— Вони нічого не запідозрили? Як гадаєш, викличуть шукачів?

— Ні. Я ж казала, що душі нічого не запідозрять. Вони навіть не перевіряли моїх очей. Мені була потрібна допомога, тож мені допомогли, — я знизала плечима.

— Що тобі вдалося дістати? — запитав Джаред, розстібаючи рюкзак.

— Усе, що потрібно Джеймі… якщо ми повернемося вчасно… — я автоматично зиркнула на годинник, хоча зараз час нічого не означав. — І на потім вистачить. Я взяла тільки найпростіші ліки.

— Ми встигнемо, — пообіцяв Джаред, вивчаючи білі флакончики. — «Розгладжування»?

— Це не дуже важливі ліки. Але я знаю, як вони діють, тому…

Він швидко кивнув і продовжив переглядати вміст рюкзака. І бурмотів назви собі під носа.

— «Знеболювальне»? І справді помічне?

— Дивовижно, еге ж, — засміялась я. — Якщо поранишся — продемонструю… Жарт.

— Знаю.

Він дивився на мене широко розплющеними очима. Я нічого не розуміла.

— Що таке?

Мій жарт не був аж таким кульгавим.

— Тобі вдалося! — голос Джареда був сповнений подиву.

— А не повинно було вдатися?

— Ні, просто…