Леобург - Ірина Грабовська

— Які ще документи? — безбарвним голосом запитала Джекі.

— Ось ці, люба моя «кузино»,— Данило витягнув із сумки папери і тицьнув їй у руки.— І краще мовчи, добре?

Джекі розгублено розгорнула потертий аркуш. «Reisepass. Freie Stadt Leoburg. Agnes Maria Jablońska»[76]. Вона зітхнула й визирнула у вікно. Давид підійшов до солдатів, що чергували біля шлагбаума. Вони обійнялися, наче старі друзяки, вигнанець роздав їм якісь квадратні коробки і махнув рукою в бік екіпажа. Один із солдатів відокремився від групи і наблизився до них.

— Хорунжий Ясенєвський, Північна кордонна бригада,— відрекомендувався він, притуляючи пальці до козирка кашкета.— Прошу ваші документи.

Джекі дивилася на нього, як зачарована. Ще зовсім юнак, худі щоки, дещо хворобливий рум’янець. На вигляд не старший за двадцять років. Темно-зелений мундир зі стоячим коміром, золотий тризуб і корона на лівому рукаві, схрещена гвинтівка і шабля — на правому, болотяного кольору галіфе й начищені до блиску чоботи. Його форма здавалася новісінькою, як і лискуча пневмогвинтівка, яку хорунжий тримав за спиною. Прикордонник очікувально вигнув брови. Данило вирвав у Джекі з рук паспорт і віддав йому.

— То куди панна прямує? — з легкою посмішкою поцікавився хорунжий.

Джекі вже набрала в груди повітря, щоб відповісти йому українською, але Данило міцно стиснув її долоню і сказав:

— Wir fahren nach Winnyzja[77].

Прикордонник припинив посміхатися і по черзі подивився їм в очі. Потім віддав документи і відступив від екіпажа. Давид попрощався зі своїми приятелями і заскочив назад до коляси. Заскреготав невидимий механізм, і шлагбаум поволі почав підійматися. Візник ляснув батогом, і екіпаж легко покотився через ворота.

Прикордонна застава й похмура стіна з потемнілих від часу колод лишилися позаду. Далі шлях роздвоювався: на роздоріжжі вони натрапили на дорожній знак під коронованим тризубом. Гарний шрифт, охайні круглі літери.

«Вінниця, Бердичів — Житомир».

— Джекі, ми в Україні,— зашепотів Данило майже з дитячим захватом.— Ми в тутешній Україні!

Вигнанець здивовано звів брови, але, схоже, вирішив не ставити зайвих питань.

Посеред нескінченного степу і соснових гайків, поруч із залізничним зазубнем з декількома коліями, розташувалася непоказна одноповерхова будівля. Її було навіть складно назвати вокзалом — не було жодної вивіски, лише темні вікна — на подив, чисті й завішані симпатичними червоними шторами в білий горошок. Екіпаж зупинився просто на пероні. Візник зіскочив з козел і відчинив перед Джекі дверцята. Дівчина зловила на собі його недовірливий погляд. Він здався їй знайомим... маєток Яблонських... екіпаж саме звідти... а це... Певно, Агнеса в її виконанні видавалася хлопцю дивною, якщо не сказати гірше.

Андрес. Його звуть Андрес, він працював у Яблонських.

Кучер допоміг їй вибратися з екіпажа. Данило підійшов до неї:

— Чекай тут, ми купимо квитки,— скомандував він, зробив кілька кроків до вокзалу, але повернувся й суворо поглянув їй в очі.— Ні з ким не розмовляй, не відповідай українською і не відходь від цієї вивіски,— вказав він на табличку «Пневмопоштовий пункт», що безпорадно бовталася на вітру.

— Я вже доросла,— набурмосилася Джекі.— Мене навіть до леобурзької Ради взяли.

Данило гмикнув у відповідь, і вони з Давидом зникли в будиночку. Майже розвиднилося, але сонячне проміння не могло пробитися крізь завісу хмар. Віяв мерзенний вогкий вітер, придорожню траву сріблила паморозь. Джекі щільніше закуталася в дорожній плащ, але не зігрілася: тканина була затонка. Двірник у брудному фартусі зиркнув на неї з-під кудлатих брів і витягнув на платформу якусь іржаву штуковину на двох колесах. «Механічний маніпулятор»,— спливло в голові. Агнеса неодноразово бачила їх у Леобурзі. Можливо, такий був і в маєтку Яблонських. Маніпулятор чхнув, засопів і поволі поїхав платформою, всмоктуючи опале листя у своє механічне черево.

По зап’ястку Джекі забарабанили маленькі лапки. Вона глянула на годинник Казумі: різьблені стрілки показували восьму. Коли ж прибуває той потяг? Джекі зачаровано дивилася на отвори в циферблаті, крізь які було видно монотонний рух золочених коліщаток. Механічне серце годинникового павука невтомно працювало. «Це не подарунок. Ти сама повинна вирішити, кому подарувати».

Джекі важко зітхнула. Вона не могла подарувати годинник тому, кому хотіла. Через раптову поїздку, новини про можливу аудієнцію з королем і постійну хворобливу сонливість вона не думала про Федю вже кілька годин. Що він збирався сказати їй у соборі? І про що подумав, коли побачив її з Тео? Здається, вона відповіла: «Трохи пізніше. Маю йти». За кілька тижнів у Леобурзі Джекі навіч бачила стільки смертей, каліцтв, розбитих доль, вогню, болю і несправедливості, але навіть це не допомагало їй усвідомити, де вона опинилася. Зараз Джекі була за межами Нейтральної зони, на шляху до Вінниці, в якій вона навіть у своїй, звичній Україні ніколи не бувала. А Федя залишився в охопленому жахом місті, на яке будь-якої миті могла ринути іноземна навала. І не одна. І може так статися, що вчора вони бачилися востаннє. Невже оте «Трохи пізніше. Маю йти» — це і все, що вона хотіла йому сказати? Чому люди так мало думають про миті, які проживають? Особливо коли обидва опиняються не в тому місці й не в той час, як зазвичай і буває, коли у спокійне, безхмарне життя неквапливо, немов сходження льодовика, вповзає війна.

Джекі досі не розуміла, що саме тримає його тут: Федя не був аж надто зацікавлений участю в цій леобурзькій війні, як, наприклад, Тео. Можна припустити, що Федя залишається в Леобурзі заради Лейли чи йому соромно піти, поки Данило тут. Тисяча причин, але, авжеж, не заради неї. Перед очима майнула картина: вогнище, Лейла і... Та бодай йому! Джекі заплющила очі й почала рахувати до десятьох. Спогад розплився, дівчина зітхнула з полегшею. Так, вона бачила все на власні очі, і брехати самій собі відтепер було просто непристойно. Тож вона — останнє, що тримає Федю в цій реальності. Й у Романівці він залишався з нею через банальні жалощі. І цей годинник...

— Пфрууух!

Джекі скрикнула від несподіванки і відсахнулася. Підбори перечепилися через бордюр, вона впала на землю, з голови злетів капелюшок. Над нею в ранковому попелястому серпанку нависала істота. Чудовисько. Воно мало хобот і опуклі скляні очі, його тіло приховувала важка гумова попона. Істота рохкала і мотиляла головою, наступаючи на Джекі. Серце гупало так сильно, що від його ударів здригалося все тіло. Лише за кілька секунд дівчина помітила вершника, що вмостився на широкій спині чудовиська. На його