Дикі володарі - Володимир Костянтинович Пузій
Коли повернулися на веранду, Лофтінг уже остаточно «з’їхав з котушок»: забився в дальній куток, скорчився й монотонно стогнав: «Не хочу, ні, ні-i…» Залишити його ми не могли, довелося взяти із собою. Коннор заспокоїв хлопчиків, Лерроки допомагали йти Лофтінгу. Джессіка крокувала поруч зі мною, розхитуючись, ніби маятник — чи робот зі старих кінофільмів.
Раптом вона повернулася до мене.
— Я не знаю, — проскрипіла, — не знаю, що з нами всіма буде. Якщо ми невдалі моделі, то невідомо, коли і як ми зламаємося, — але рано чи пізно зламаємося, адже так? А ви — рання версія. Може, протягнете довше. Подбайте про дітей, добре?
— Обов’язково.
Вона кивнула, заспокоюючись, і, незважаючи на свою ходу й голос, дуже скидалася зараз на турботливу бабусю.
Я закинув голову до небес, вдихаючи насичене місячним сяйвом повітря. Чомусь воно віддавало горілим. Напевно, причиною було те, що місяць уже дотлівав і замість нього невдовзі мало з’явитися сонце. Ось і захід забагрянився… дивно тільки, що зайнявся він нижче обрію.
Через пару хвилин я зрозумів, що це горить будинок Лофтінга.
7. Люди випередили нас. Вони відшукали тунель і проникли в долину. Вони знали, хто тут живе. І зовсім не слухали своїх дітей. Батьки, що примчали на виклик, журналісти, обслуговуючий персонал — усі вони перемішалися й сформували новий організм: звичайну юрбу. Навіть полісмени, переконуючи самих себе, що йдуть із усіма, щоб тримати ситуацію під контролем, насправді злилися з юрбою й нічого вже не могли вдіяти.
Вихід з тунелю був неподалік від будинку Лофтинга — і юрба в першу чергу хлинула туди. Нікого, зрозуміло, не знайшли — тільки кров у лабораторії й носову хустку Пьєра — все, як у найгірших зразках детективного жанру. Але детектив перетворився на фільм жахів: осліплені люттю й страхом перед роботами, вони підпалили будинок і рушили далі дорогою зі смолоскипами в руках. Нам назустріч.
Зупинити їх не було змоги. І втекти від них ми теж не могли: занадто вимоталися, та й ні Лофтінг, ні Джессіка далеко б не втекли. На щастя, ми перебували поруч із будиночком акваріумістки — а той, єдиний з усіх у долині, розміщувався на острівці, посередині невеликого озера. Туди вів вузький дощатий місток, і ми б могли підпалити його або ще якось зруйнувати.
Лерроки теж зрозуміли, що це — наш єдиний вихід. Вони коротко пояснили всім нам, що варто робити. Власне, пояснень було небагато: бігти якомога швидше до містка.
— А ви, хлоп’ята, давайте-но повертайтеся до своїх, — підсумував Ронуальдо. — І пробачте нас, що все так вийшло. Ми любимо вас, дітлашня, і ніколи не заподіяли б зла.
— Удачі вам, — побажав на прощання Коннор, легенько підштовхнувши їх у бік юрби, що наближалася.
У цей момент нас, схоже, помітили: заревівши, дивовижна чорна маса із самотніми вогниками смолоскипів потекла до нас. Поки вони були ще далеко, але…
Поль похитав головою.
— А що з вами буде? — запитав Пьєр, заглядаючи в очі Ронуальдо.
— З нами все буде гаразд, — твердо заявив той.
І ми побігли — шестеро старих, втомлених, зламаних.
Ми встигли до містка раніше за юрбу. Давненько я не бігав — і тепер добряче задихався. Довелося зупинитися й обпертися на поруччя, інакше, чого доброго, взагалі звалився б пластом на дощатий настил. Інші стовпилися навколо мене — і я замахав руками, щоб вони не чекали і йшли далі. Але річ була не в мені, а в пані Джессіці: її ноги застрайкували. І нести бабусю було вже нікому, оскільки Лерроки волокли збожеволілого Лофтінга, а Коннор один би не подужав.
І тут виявилося, що в етнографа є помічники. До містка нам із хлопцями було по дорозі, і ми бігли разом, а тепер вони зупинилися й поспішили Коннору на підмогу. Прогнати їх не було жодної можливості: вони вперто мотали головами й тільки хапалися за Джессіку, яка голосно стогнала.
Вся ця катавасія загрозливо затяглася, тому я гаркнув на них: «Відставити!» — і зовсім не по-командирськи захекався. Але, чорт забирай, таки почули! — і завмерли, припинивши метушитися.
— Ану, ходіть-но до будинку, — сказав я їм. — А я поговорю з ними.
— Не обманюйте ні нас, ні себе, вони ж рознесуть вас на шматки.
— Ні, Ронуальдо, не рознесуть. І не сперечайтеся, на це немає часу. Ідіть.
Вони пішли. Не дивно, адже коли ми проектували їх — коли я проектував їх — я заклав у них потяг до життя.
Я дивився їм услід — дітям, моїм й… теж моїм, що стали моїми за ці роки. Я був упевнений, що зможу захистити їх, зможу зупинити людей. Отуди до біса, зрештою багато хто знають мене в лице, мене не раз показували по телевізору. Вони не можуть не впізнати!
Я — Віктор Франк, президент «Яхве», творець людиків. «Той самий». Вони послухають мене, вони не посміють…
Я спробував вирівняти дихання і вгамувати серце, що стрибає в грудях біснуватим м’ячиком. От потіха, бігаю, як заєць по весні, але ж прийшов сюди, щоб відпочити, поправити здоров’я… Звичайно, не тільки для цього: насамперед я був стурбований долею моїх творінь. Коли з’ясувалося, що проект невдалий, що людики небезпечні; коли здійнялася хвиля протестів, що загрожувала закінчитися повальним винищенням «псевдолюдей», — я знайшов тільки один спосіб захистити їх. У мене був вихід на Президента, і я скористався цим, щоб запропонувати йому поселення людиків у долині. Колись, зрозуміло, я заручався підтримкою авторитетних учених і декого з тих впливових панів, хто в обхід законів користувався моїм винаходом. Суспільство саме дало мені в руки важелі тиску.
Про те, що я живу тут, знає досить вузьке коло осіб. Решта вважають мене ще одним людиком. Я сам так захотів — я, бездарний творець, який замахнувся на те, щоб зрівнятися із самим Богом. Але на відміну від Господа, я почуваю відповідальність за свої творіння. Тому я тут. Можливо, у цьому я теж помилився — і Він мудріший?..
Юрба зовсім поруч. Я випрямляюся, спираючись на поруччя містка; я намагаюся виглядати переконливо… ну, принаймні не занадто жалюгідно. Я зараз — не захеканий старий, а великий учений. І я не дозволю…
— Агов ти, виродку механічний! — кричить один з них,
