Затьмарення - Філіп Кіндред Дік

— Це в мене є, — сказав Арктор. — Гостра потреба.

— Вам має бути справді скрутно, щоб вас сюди прийняли.

— Мені скрутно, — промовив він.

— Наскільки сильно ви підсіли? Наскільки сильна у вас залежність?

— Унція на день, — відповів Арктор.

— Чистого?

— Ага, — кивнув він, — у мене на столі завжди повна цукорниця цього стоїть.

— Здається, вам буде надзвичайно складно. За ніч ви роздерете свою подушку в клоччя; коли прокинетесь, пір’я буде скрізь. Вас ламатиме, і з рота валитиме піна. Ви забрудните себе, мов хвора тварина. Ви готові до цього? Ви розумієте, що тут ми не дамо вам жодних ліків?

— Нічого не лишається, — відповів Арктор.

Це було безглуздо, він відчував неспокій і роздратування.

— Мій товариш,— промовив він,— чорношкірий. Він тут? Я так сподіваюся, що його не схопили дорогою лягаві — він взагалі був не при собі, чорт, він ледь орієнтувався. Він думав...

— У нас у «Нью-Пас» ніхто не підтримує особистих стосунків, — сказала дівчина. — Вас цьому ще навчать.

— Ага, але він сюди дістався? — запитав Арктор.

Він бачив, що марно витрачає час. «Господи, — подумав Боб,— це ще гірше, ніж те, чим ми займаємося у центрі міста; як вчепилася. І ніхріна вона мені не скаже. Така їхня політика», — зрозумів він. Немов залізна стіна. Щойно ти потрапляєш до одного з цих місць, для світу ти помираєш. Піковий Вікс міг сидіти за сусідньою перегородкою, слухати і всцикатися зі сміху, або його взагалі могло тут не бути, або ні те, ні інше. Навіть із ордером нічого б не вийшло. Персонал реабілітаційних центрів умів повільно рухатися й ходити по колу, доки резиденти, яких шукала поліція, не вислизали через бічні двері або не ховалися в печі. Зрештою, сам персонал тут складався з колишніх наркозалежних. Тож жодна правоохоронна організація не мала бажання обшукувати центри реабілітації: невдоволення загалу ніколи б не вщухло.

«Настав час забити на Пікового Вікса,— вирішив він, — і забиратися звідси. Нічого дивного в тому, що мене досі сюди не посилали; неприємні тут люди. До того ж, наскільки я розумію, я повністю провалив своє основне завдання; Пікового Вікса більше не існує.

Відзвітую про все Містеру Ф.,— сказав сам собі Боб, — і чекатиму на нове завдання. Чорт із ним!»

— Я звалюю,— промовив він, звівшись на ноги.

Повернулися двоє чуваків: один — із чашкою кави, інший — із якоюсь літературою, вочевидь, інструкційного характеру.

— Тікаєш? — презирливо перепитала дівчина. — Не маєш сили волі дотриматися свого рішення? Покінчити з брудом? Поповзеш звідси на пузі?

Усі троє втупилися у нього злісними поглядами.

— Пізніше, — відказав Арктор і рушив до дверей, на вихід.

— Торчок йобаний! — проказала дівчина у нього за спиною.— Жодної сили волі, мозок згорів, нічого не лишилося. Повзи звідси, повзи; це твоє рішення.

— Я ще повернусь, — мовив вражений Арктор.

Тутешня атмосфера тиснула на нього, і тиск посилився, коли він зібрався йти.

— А ми можемо тебе й не прийняти, безхребетний! — сказав один із чуваків.

— Тобі доведеться благати, — додав інший. — Доведеться довго й сильно благати. І навіть тоді ми можемо тобі відмовити.

— Насправді ми вже тобі відмовляємо,— сказала дівчина.

У дверях Арктор зупинився й повернувся обличчям до тих, хто його звинувачував. Йому хотілося щось відповісти, але, попри всі намагання, він нічого не міг вигадати. Вони затьмарили йому розум.

Його мозок не працював. Жодних думок, жодної реакції, жодної відповіді їм, хоч би якої кволої та лажової, навіть така не спадала йому на думку.

«Дивно»,— подумав Арктор і відчув себе збитим із пантелику.

Тоді вийшов із будівлі і рушив до свого автомобіля.

«Що стосується мене, — подумав він, — то Піковий Вікс зник назавжди. Не заходитиму я більше в такі місця».

«Настав час, — нудотно думалося Арктору, — просити нове завдання. Стежити за кимось іншим.

Вони виявилися крутішими за нас».

4

Розмита пляма шифрувального костюма, що зареєструвалася під іменем Фред, дивилася на іншу розмиту пляму, яка називала себе Генком.

— Отже, це все щодо Донни, Чарльза Фрека і — давай-но подивимося... — монотонний металевий голос Генка на секунду запнувся. — Гаразд, ти взявся за Джима Берріса.

Він зробив запис на планшеті, що лежав перед ним.

— Ти вважаєш, що Дат Вікс, вочевидь, загинув або подався кудись-інде.

— Або десь переховується й призупинив діяльність, — сказав Фред.

— Чув, щоб хтось згадував це ім’я: Граф або Арт Де Вінтер?

— Ні.

— Як щодо жінки на ім’я Моллі? Велика така жінка.

— Ні.

— А з приводу пари шоколадних, братів, їм близько двадцяти років, на прізвище щось типу Гетфілд? Імовірно, займаються героїном, торгують фунтовими пакетами.

— Фунтовими? Фунтовими пакетами героїну?

— Саме так.

— Ні, — відказав Фред. — Таке я б запам’ятав.

— Швед, високий такий, ім’я шведське якось на «П». Сидів, має схиблене почуття гумору. Великий такий, але худий, носить багато готівки, вочевидь, після поставки цього місяця.

— Я за ним простежу. — сказав Фред. — Фунтами.

Він похитав головою, хоча насправді розмита пляма лиш трохи загойдалася.

Генк перебирав свої голографічні записи.

— Ну, цей у в’язниці,— він на мить показав фото, а тоді прочитав примітку на звороті.— Ні, цей помер; тіло внизу.

Він продовжив перебирати документи. Час спливав.

— Як думаєш, дівчинка на ім’я Джора торгує тілом?

— Сумніваюсь.

Джорі Каяс було лише п’ятнадцять. Вона вже сиділа на ін’єкціях Препарату С, мешкала в кімнаті, розташованій у нетрях Бреє, під дахом, де єдиним джерелом тепла був кип’ятильник; вона жила за рахунок державної стипендії на навчання, яку їй вдалося отримати. Наскільки йому було відомо, вона не відвідувала заняття вже протягом шести місяців.

— Коли почне, повідом. Тоді зможемо взятися за її батьків.

— Гаразд,— кивнув Фред.

— Чувак, цей дитсадок швидко скочується в яму. Була в нас тут одна днями — виглядала на п’ятдесят. Жмути сивого волосся, бракує кількох зубів, запалі очі, руки, мов вантузи... Ми поцікавилися, скільки їй років, і вона відповіла: «Дев’ятнадцять». Ми перепитали ще раз. «Знаєш, на скільки ти виглядаєш? — сказала їй