Затьмарення - Філіп Кіндред Дік
— Рік,— прикинув Фред.
— Чотири місяці.
— Товар на вулицях зараз поганий, — проказав Фред, намагаючись не уявляти дев’ятнадцятирічну дівчину з волоссям, яке випадає. — Його бодяжать зі ще гіршим лайном, ніж раніше.
— Знаєш, як вона підсіла? Її брати, обидва, вони штовхали. Якось уночі зайшли до неї в кімнату, схопили її і вмазали, а тоді трахнули. Обидва. Щоб увести в нове життя, я думаю. Вона вже кілька місяців працювала на розі, перед тим як ми її забрали сюди.
— Де вони зараз?
Фред подумав, що, можливо, зможе на них вийти.
— Відбувають шестимісячне покарання за зберігання. У дівчини ще й трипер, а вона цього навіть не знала. Тож почалися ускладнення, як це буває. А брати думали, що це смішно.
— Милі хлопці, — зауважив Фред.
— Я розповім таке, що тебе справді вразить. Чув про цих трьох дітей у лікарні «Фейрфілд», яким мусять щодня колоти геру, бо вони ще занадто малі, щоб пережити абстиненцію? Медсестра намагалася...
— Вразило, — механічним монотонним голосом перебив його Фред. — Я вже достатньо почув, дякую.
— Коли починаєш задумуватися про новонароджених немовлят, які вже залежні від героїну, оскільки...
— Дякую, — повторила розмита пляма на ім’я Фред.
— Яким, на твій погляд, має бути покарання для матері, яка час від часу заради приколу коле своєму немовляті героїн, щоб заспокоїти його, щоб воно не кричало? Ніч в окружній в’язниці?
— Щось типу того, — невиразно мовив Фред. — Можливо, тиждень, як роблять з пияками. Іноді мені хочеться збожеволіти. От тільки забув, як це робиться.
— Забуте мистецтво, — сказав Генк. — Мабуть, десь має бути інструкція.
— У сімдесятих був один фільм, — сказав Фред, — називався «Французький зв’язковий». Про двох напарників, наркослідчих, що полювали за героїном, і коли вони знайшли, що шукали, в одного з них конкретно поїхав дах, і він почав стріляти в усіх, хто траплявся йому на очі, включно з його начальниками. Йому стало все одно.
— Тоді, мабуть, на краще, що ти не знаєш, хто я, — мовив Генк.— Таким чином ти можеш завалити мене лише випадково.
— Врешті-решт, — проказав Фред, — усіх нас хтось завалить.
— Відчуємо полегшення. Справжнє полегшення.
Генк далі занурився в купу своїх записів.
— Джеррі Фебін. Що ж, його ми викреслимо. Н.-А. К. Хлопці з сусіднього офісу розповідають, що дорогою до клініки Фебін скаржився відповідальним офіцерам на те, що його днями й ночами переслідує маленький, три фути заввишки, безногий найманець, який пересувається на візку. Але він ніколи нікому про це не розказував, бо якби розказав, то люди вирішили б, що він — псих, і втекли б, і тоді б він зостався без друзів, і йому ні з ким було б побалакати.
— Ага, — стоїчно відказав Фред. — Фебін з’їхав з глузду. Я читав клінічний аналіз його ЕЕГ. Про нього можна забути.
Завжди, коли Фред сідав навпроти Генка і звітував, він певним чином глибоко змінювався. Зазвичай він помічав це вже опісля, хоча тоді, коли це з ним відбувалося, Фред зауважував, що з якоїсь причини поводиться помірковано й відсторонено. Хай там що і про кого він дізнався під час цих зустрічей, це жодним чином не впливало на його емоційний стан.
Спершу Фред думав, що так відбувається через шифрувальні костюми, які вони обоє носили; вони не дозволяли їм відчути фізичну присутність одне одного. Пізніше він припустив, що справа була не в костюмах; а в самій ситуації. З професійних причин Генк навмисне не виказував жодної приязні, жодного захоплення усіх цим; ні злість, ні любов, взагалі жодні сильні емоції нікому з них не допомогли б. Як їм могло б зарадити інтенсивне природне переживання, якщо вони обговорювали злочини, серйозні злочини, вчинені близькими Фреду людьми або навіть, як у випадку з Лакменом і Донною, дорогими йому? Він мусив нейтралізувати своє єство; вони обоє так робили, щоправда, Фреду було важче, ніж Генку. Вони обидва ставали відстороненими; говорили відсторонено; виглядали відсторонено. Поступово це почало вдаватися йому легко, без попередньої підготовки.
А потому всі його почуття накочувалися знову.
Обурення з приводу багатьох речей, які він побачив, навіть жах, а врешті-решт — шок. Накочувалися великими всеохопними хвилями без жодних прелюдій. У його голові завжди гучно шуміло.
Утім, коли Фред сидів за столом навпроти Генка, він нічого цього не відчував. Теоретично він міг без емоцій описати будь-що, свідком чого йому довелося бути. Або вислухати що завгодно від Генка.
Наприклад, він міг недбало мовити: «Донна вмирає від гепатиту і за допомогою своєї голки намагається відправити на той світ якомога більше своїх друзів. Найкраще у цьому випадку — добряче відгамселити її держаком пістолета й не відступати, аж поки вона не перестане таке робити». Про свою ж дівчину... якби він це бачив або був упевнений, що це так. Або «Донна страждає від масивної вазоконстрикції від самопального аналога LSD, який вона вжила кілька днів тому, і половина судин у її мозку тепер зруйновані». Або ж «Донна померла». І тоді Генк би це записав і, можливо, сказав: «Хто продав їй товар і де його виготовили?» або «Де відбудеться поховання? Нам треба записати номери всіх автомобілів та імена», — і він би обговорював це без жодних емоцій.
Таким був Фред. Але пізніше він перетворювався на Боба Арктора, десь на півдорозі між «Піца Хат» та заправкою «Арко» (галон там тепер завжди коштував один долар два центи), і жахливі видіння охоплювали його, хотів він того чи ні.
Зміни, які відбувалися в ньому, коли Боб перетворювався на Фреда, слугували для втримання емоцій. Пожежники, лікарі й трунарі відчувають на своїй роботі те саме. Жоден із них не може підстрибувати й скрикувати щокілька хвилин; спершу вони б виснажили себе, стали б непотрібними, а тоді виснажили б решту людей довкола себе, вигоріли б як професійно, так і в особистому плані. У людини не так уже й багато енергії.
Генк не змушував його бути нечуттєвим; він дозволяв йому так поводитися. Заради нього ж. За це Фред був йому вдячним.
— А що там з Арктором? — поцікавився Генк.
На додачу до того, що він розповідав про всіх інших, Фред, перебуваючи у шифрувальному костюмі, також звітував про себе.
