Затьмарення - Філіп Кіндред Дік
— Арктор не робить нічого особливого,— сказав Фред, як завжди. — Працює на своїй нікудишній роботі у центрі викупу купонів «Блю Чип», упродовж дня хаває кілька пігулок «смерті», розбодяженої з метамфетаміном...
— Не впевнений.
Генк вже якийсь час тримав у руках один і той самий аркуш паперу.
— Ми отримали доповідну від одного інформатора, чиї дані зазвичай виявляються правдивими, що Арктор має у своєму розпорядженні значно більше грошей, аніж те, що йому могли б платити в центрі з викупу купонів «Блю Чип». Ми зателефонували туди й поцікавилися, скільки він отримує. Не так уже й багато. І тоді ми запитали, чому, і виявилося, що він працює неповний тиждень.
— Ніфіга собі, — понуро мовив Фред, розуміючи, що «додатковий» заробіток — це, звісно ж, кошти, які він отримував, працюючи наркослідчим.
Щотижня йому видавав дрібні купюри апарат, замаскований під автомат для продажу напоїв «Доктор Пеппер» у мексиканському барі-ресторані в Плацентії. Здебільшого це була винагорода за інформацію, яку вдало застосовували під час судових процесів. Іноді суми були надзвичайно великими, наприклад, коли затримували якогось значного героїнового дилера.
— І за словами інформатора, — задумливо зачитав Генк далі, — Арктор загадково кудись зникає, особливо після заходу сонця. Прибувши додому, він їсть, а тоді, вигадавши якусь причину, знову кудись іде. Іноді дуже швидко. Але ніколи надовго. — Він — його шифрувальний костюм — зиркнув на Фреда.— Ти щось таке помічав? Можеш підтвердити? Наштовхує на якісь думки?
— Найімовірніше, він ходить до своєї дівчини — Донни, — відказав Фред.
— Що ж, «найімовірніше». Ти мусиш знати напевне.
— Це Донна. Він днями й ночами її трахає,— він враз відчув себе страшенно незручно. — Але я перевірю і повідомлю. Хто цей інформатор? Може, він хоче підставити Арктора.
— Чорт! Цього ми не знаємо. Повідомив по телефону. Запису немає — він користувався якимось допотопним електронним фільтром.
Генк засміявся; це прозвучало дивно, зважаючи на його металевий голос.
— Але це спрацювало. І досить добре.
— Господи! — запротестував Фред.— Це ж Джим Берріс, цей торчок із випаленими кислотою мізками, на нього напала шиза — от він і підставляє Арктора із заздрощів! Під час військової служби Берріс відвідував безкінечні курси з ремонту електроніки та технічного обслуговування важкої техніки. Я не повірив би жодному його слову як інформатору.
— Нам не відомо, чи це Берріс, — промовив Генк,— і в будь-якому разі він може виявитися не просто «торчком із випаленими кислотою мізками». Ми доручили кільком співробітникам вивчити це питання детальніше. Щоправда, мені здається, що ми ще не дізналися нічого такого, що могло б стати тобі в пригоді, принаймні поки що.
— Так чи інакше, це — хтось із Аркторових друзів, — мовив Фред.
— Так, без сумніву, його підставляють, аби помститися. Ці торчки здають одне одного, щойно на щось образяться. До речі, здається, він таки й справді був знайомий з Арктором доволі близько.
— Хороший друг, — уїдливо проказав Фред.
— Ну але саме так ми про це й дізнаємося, — зауважив Генк. — Яка різниця між цим і тим, що робиш ти?
— Я не роблю це через заздрощі, — відповів Фред.
— А навіщо ти це робиш узагалі?
— Курва, якби ж я знав! — після паузи відказав Фред.
— З Вікса тебе знято. Думаю, саме час зробити твоїм головним завданням стеження за Бобом Арктором. У нього є друге ім’я? Він користується ініціалами...
— Чому Арктор? — видав здавлений роботизований звук Фред.
— Таємний прибуток, таємні справи, здобуває ворогів через свою діяльність. Яке друге ім’я цього Арктора?
Ручка Генка завмерла в терплячій готовності. Він очікував на відповідь.
— Постлесвейт.
— Як воно пишеться?
— Не знаю, хрін його знає, — відказав Фред.
— Постлесвейт, — повторив Генк, вивівши кілька літер. — Хто він за національністю?
— Валлієць, — коротко відповів Фред.
Він міг ледь чути слова; йому забракло слуху, а далі, одного за одним, і решти чуттів.
— Це з тих, що співали про людей з Гарлеху? Що таке цей «Гарлех»? Десь є таке місто?
— У 1468 році в Гарлеху героїчно відбивали облогу йорксистів... — Фред запнувся.
«Бляха! — подумав він. — Це — жахливо».
— Зачекай, я хочу записати,— сказав Генк, водячи ручкою в нотатнику.
— Це означає, що ви розмістите «жучки» в будинку й машині Арктора? — запитав Фред.
— Так, із новою голографічною системою; вона краща, і ми якраз маємо кілька ще не застосованих. Думаю, ти захочеш знати їхнє розміщення і всі роздруківки.
Це Генк також занотував.
— Скористаюсь усім, що дасте, — сказав Фред.
Усе це його неабияк приголомшило; він хотів, аби зустріч пошвидше скінчилася й подумав: «Якби ж я міг закинутися парою пігулок...»
Безформна пляма навпроти нього все писала й писала, вказуючи ідентифікаційні номери всього обладнання, яким, якщо це затвердять, Фред невдовзі послуговуватиметься, за допомогою якого буде встановлено систему постійного моніторингу останньої моделі у його власному будинку, яка за ним же й стежитиме.
Берріс витратив понад годину, намагаючись вдосконалити глушник, зроблений зі звичайних побутових матеріалів, що коштували не більше одинадцяти центів. Йому майже вдалося це зробити, застосувавши алюмінієву фольгу й шматок поролону.
У нічній темряві на задньому подвір’ї будинку Боба Арктора, поміж купами бур’янів та сміття, він готувався вистрілити зі свого пістолета з саморобним глушником.
— Сусіди ж почують, — мовив Чарльз Фрек тривожним голосом.
Він скрізь бачив освітлені вікна, багато людей, мабуть, дивилися телевізор або крутили собі косяки.
— У цьому районі в поліцію дзвонять, лише коли трапляється вбивство,— умостившись так, щоб його не було видно, але щоб він сам мав змогу за всім спостерігати, сказав Лакмен.
— А навіщо тобі глушник? — поцікавився Фрек у Берріса.— Вони ж заборонені.
— У наші дні і в наш час, — похмуро проказав Берріс,— у такому дегенеративному суспільстві, в якому ми
