Затьмарення - Філіп Кіндред Дік

Радісні очі Берріса, які немов повнилися якимось знанням, і досі танцювали, виказуючи неабияке задоволення.

— Слухай, ця хитродупа фігня на мене не подіє, — сказав Фрек.— Хто поламав цефаскоп? І коли це трапилося? Ти це щойно помітив? Коли я бачив Арктора минулого разу, а це було позавчора, він нічого не казав.

— Можливо, він був ще не готовий про це говорити, — зауважив Берріс.

— Що ж, — мовив Чарльз, — мені здається, ти говориш якимись кінченими загадками. Думаю, я все ж поїду до однієї з резиденцій «Нью-Пас», запишусь на курс, зіскочу, переживу ломку й пройду терапію, цю їхню нищівну гру, день і ніч буду собі там з ними і не муситиму перебувати поруч із такими божевільними, як ти, котрі несуть усіляку фігню і яких я не розумію. Я й сам бачу, що хтось похєрив цей цефаскоп, але ти нічого мені не кажеш. Ти хочеш сказати, Боб Арктор сам це зробив зі своїм власним дорогезним обладнанням, так чи ні? Що ти взагалі хочеш сказати? Краще б я жив у «Нью-Пас», де мені не доводилося б день за днем копирсатися в цьому безглуздому лайні, у яке я взагалі не в’їжджаю, і як не з тобою, так ще з якимось таким, як ти, кінченим психом, таким самим обдовбаним.

Він люто зиркнув на Берріса.

— Я цей передавач не ламав, — поворушивши вусами, багатозначно мовив той, — і дуже сумніваюся, що це зробив Ерні Лакмен.

— Я дуже сумніваюся, що Ерні Лакмен за все своє життя взагалі щось пошкодив, окрім того разу, коли нажерся паршивої кислоти і викинув з вітальні столик для кави і все, що трапилося під руку, через вікно на стоянку, у тій квартирі, де вони жили, він і та тьолка Джоан. Але це інше. Зазвичай Ерні тримає раму краще, ніж будь-хто з нас. Ні, Ерні нізащо не поламав би чийсь цефаскоп. І Боб Арктор теж — тим паче він же його, хіба ні? Він що, встав би тихенько посеред ночі і, сам того не знаючи, зробив би собі таку лажу? Це хтось інший зробив, щоб йому нашкодити. Ось як це було.

«Мабуть, це ти зробив, довбойоб сраний! — подумав він. — Ти й у техніці шариш, і з головою не дружиш».

— Тому, хто це зробив, — сказав Фрек, — місце у Федеральній нейроафазійній клініці або на цвинтарі. Як на мене, то краще — на цвинтарі. Боб справді любив свій цефаскоп «Алті»; я бачив, як він його вмикав, вмикав, щойно повертався ввечері з роботи, одразу як заходив у двері. У кожного є річ, яку він цінує. Він цінував його. Тому я й кажу, чувак, це паскудство, так з ним вчинити — паскудство.

— Саме це я й маю на увазі.

— Що ти маєш на увазі?

— Коли він ввечері повертався з роботи, — повторив Берріс.— Деякий час я намагався розгадати, де ж насправді працює Боб Арктор, у якій такій особливій компанії, що він не може нам про це розказати.

— У йобаному центрі викупу бонусних купонів «Блю Чип» у Плацентії, — мовив Чарльз. — Він якось мені казав.

— Цікаво, чим він там займається.

Чарльз Фрек зітхнув.

— Фарбує купони в синій колір.

Берріс його дратував, справді дратував. Фрек хотів би опинитися зараз деінде, можливо, намагатися розмутити через першу-ліпшу людину, з якою б зустрівся чи зідзвонився. «Можливо, мені варто звалити»,— сказав він собі, але тоді згадав про банку з олією і кокаїном, що охолоджувалася у морозилці, про товар вартістю сто доларів за ціною дев’яноста восьми центів.

— Слухай, — запитав він, — коли та штука буде готова? Думаю, ти мене розводиш. Як «Соларкейн» може продавати його так дешево, якщо в ньому цілий грам чистого коксу? Яка їм з цього вигода?

— Вони закуповують, — проказав Берріс, — великими партіями.

У голові Фрека виникла спонтанна фантазія: вантажівки, наповнені кокаїном, здають задом, під’їжджаючи до фабрики «Соларкейн», хоч де б вона була, можливо, у Клівленді, вивантажують тонну за тонною чистий, нерозмішаний, нерозбодяжений, високоякісний кокаїн з одного боку фабрики, де його змішують із олією, інертним газом та іншим непотребом, а тоді запаковують у маленькі яскраві аерозолі, які тисячами заповнять прилавки крамниць «7-11», аптек і супермаркетів. «Усе, що нам треба,— роздумував він,— це пограбувати одну з цих вантажівок; забрати весь вантаж, може, сім, а може, і вісім фунтів — чорт, та набагато більше! Скільки там влазить у вантажівку?»

Берріс приніс уже порожній балончик «Соларкейн», щоб він на нього подивився; Берріс вказав на етикетку, де були перераховані всі складники.

— Бачиш? Бензокаїн. Тільки окремі обдаровані особистості знають, що це комерційна назва кокаїну. Якби вони написали на етикетці «кокаїн», то люди б вкурили і врешті-решт вчинили б так само, як я. Людям просто бракує освіти, щоб зрозуміти, що й до чого. Такої наукової підготовки, через яку пройшов я.

— І що ти з цим знанням збираєшся робити? — поцікавився Чарльз. — Окрім як викликати сексуальне бажання в Донни Готорн?

— Зрештою я планую написати бестселер, — відказав Берріс.— Книжку для простих людей про те, як виробляти безпечну наркоту на власній кухні, не порушуючи закон. Як бачиш, це не є порушенням закону. Бензокаїн — легальний. Я зателефонував до аптеки і запитав. Він міститься у багатьох продуктах.

— Боже, — вражено промовив Фрек.

Він зиркнув на свій наручний годинник, аби дізнатися, скільки ще їм лишилося чекати.

Генк, він же Містер Ф., наказав Бобу Арктору перевірити місцеві резиденції «Нью-Пас» з метою виявлення місця перебування великого дилера, за яким він стежив, але який зненацька зник.

Час від часу дилери, коли розуміли, що їх мають невдовзі загребти, ховалися в одному з таких реабілітаційних центрів, як «Синанон», «Центр Поїнт», «Ікс-Келей» або «Нью-Пас», вдаючи, що вони наркозалежні, які прагнуть отримати допомогу. Коли вони опинялися всередині, у них відбирали гаманець, позбавляли імені та всього, що хоч якось їх ідентифікувало, щоб підготувати до створення нової, не орієнтованої на наркотики особистості. Під час цього процесу зникало багато того, що було необхідним для працівників правоохоронних органів, аби вистежити підозрюваного. А пізніше, коли загроза минала, дилери знову виходили на волю й відновлювали свою звичну діяльність на вулицях.

Ніхто не знав, наскільки часто