Чужинець на чужій землі - Роберт Хайнлайн

— Ні, — погодилася Доун, жуючи, — ми ще не готові, Джилл. Але очікування наповниться.

— Такі справи, Бене, — продовжила Джилл. — Наприклад, я зараз рідко їм. Але Майк їсть раз на двадцять чотири години... І не їстиме доти, доки не виникне потреба. Ти приїхав у дуже насичений день, тому що та група переходить на Восьме Коло. Потім, коли Майк закінчить церемонію, він їстиме як порося — і це підтримуватиме його сили так довго, як йому знадобиться. Окрім того, ми з Доун стомилися... Хіба ні, люба?

— Точно — стомилися. Та я — не надто сильно, Джилліан. Дозволь мені провести цю службу. А ти тим часом зможеш побути з Беном. Передай мені ту мантію.

— Ти збожеволіла, о здогадлива маленька голівонько, о моя любове, о Мамо Спанк[83]. Бене, вона працює вже майже так само довго, як і Майк. Ми обоє можемо працювати так довго, — але їмо лише тоді, коли голодні. І інколи нам потрібно спати. А з приводу мантій, Доун, — це було останнє зникнення мантій у Сьомому Храмі. Я маю на увазі, потрібно сказати Патті, що слід замовити ще партію чи дві.

— Вже замовила.

— Мені слід було б знати. Ось ця, здається, завузька, — Джилл посовалася в ній, що значно більше стурбувало Бена, ніж ідеальна й неприкрита шкіра Доун. — Доун, ми набираємо вагу?

— Думаю, що так, трохи. Це не має значення.

— Це допомагає, хочеш сказати. Ти була дуже худа. Бене, ти помітив, чи не так, що у нас з Доун однакова фігура? Зріст, об'єм грудей, талії, стегон, вага, — все... Я вже не кажу про колір. Ми були майже однакові, коли познайомилися... А потім, за допомогою Майка, зрівняли наші параметри — і втримуємо їх такими і досі. Навіть обличчя стали більш схожими між собою, — хоча ми цього й не планували. Так сталося тому, що ми робили те саме; думали про ті самі речі. Встань і дозволь Бенові оглянути на нас, люба.

Доун відставила свою тарілку вбік і підвелася, ставши так, щоб особливо сильно нагадати Бенові Джилл, — більше, ніж можна було б завдяки лише подібності їх фігур. Потім він зрозумів, що саме у цій позі Джилл була, коли вперше стояла оголеною, як Матір Єва.

Отримавши запрошення дивитися, він це й робив. Джилл з повним ротом пробурчала:

— Бачиш, Бене? Це я.

Доун їй посміхнулася:

— Гостра межа відмінностей, Джилліан.

— Пфф. Ти теж це так само контролюєш. Мені вже майже шкода, що наші обличчя ніколи не стануть однаковими. Бене, це дуже зручно для нас — бути такими схожими. Повинно бути дві верховні жриці; саме тому ми обидві можемо проводити служби з Майком. Ми можемо помінятися місцями просто посеред служби — а інколи так і робимо. Крім того, — додала вона, ковтаючи, — Доун може купити сукню, котра підійде також і мені. Це позбавляє мене потреби купувати одяг. Звісно, коли ми його носимо.

— Я не був впевнений, — повільно промовив Бен, — що ви взагалі носите одяг. Окрім вбрання жриць.

Джилл виглядала здивованою:

— Гадаєш, ми б пішли танцювати у цьому? Ми надягаємо вечірні сукні, як і будь-хто інший. Це наш улюблений спосіб не дати заснути нашій красі, — хіба не так, люба? Сідай і доїж; Бен вже достатньо довго дивився на нас. Бене, у тій групі переходу, де ти був, є надзвичайно вмілий танцівник, а у цьому місті є безліч гарних нічних клубів. І ми з Доун так завантажуємо нещасного друзяку, проводячи з ним безліч ночей підряд, що мусимо допомагати йому не заснути під час мовних занять. Проте з ним все буде добре — щойно ти досягаєш Восьмого Кола, тобі більше не потрібно багато спати. Що змусило тебе думати, що ми ніколи не одягаємося, любий?

— Гм... — Бен врешті-решт таки розповів їй про незручне становище, в якому опинився.

Джилл дивилася широко розплющеними очима, потім почала хихотіти, але відразу ж припинила, і Бен усвідомив, що досі жодного разу не чув, щоб ці люди сміялися. Хіба лише «простаки» на службах.

— Зрозуміла. Любий, на мені ця мантія лише тому, що маю вести службу. Проте якби я ґрокнула, що це непокоїть тебе, то точно зняла б її ще до того, як привіталася, — навіть попри те, що не була б впевнена, що матиму ще одну під рукою. Ми так звикли одягатися чи роздягатися — залежно від того, що нам потрібно робити, — що я просто геть забула, що можу поводитися неввічливо. Любий, зніми ці труси — чи залиш їх: зроби так, як тобі буде зручно.

— Гм...

— Просто не переймайся цим, — Джилл посміхнулася, і на її щоках з'явилися ямочки. — Ти нагадуєш мені той випадок, коли Майк вперше потрапив на громадський пляж, — тільки навпаки. Пам'ятаєш, Доун?

— Я ніколи цього не забуду!

— Бене, ти знаєш, як Майк ставиться до одягу: він його просто не розуміє. Чи не розумів. Я навчила його всьому. Він не бачив в одязі ніякого сенсу — навіть захисту, — поки з великим здивуванням не ґрокнув, що ми — не такі невразливі, як він. Щодо скромності — він дійсно скромний в істинному значенні цього слова, так, що це навіть приносить біль. Але тілесна скромність — це не марсіанський концепт, і вона не може ним бути. І лише нещодавно Майк ґрокнув одяг як прикрасу — після того як ми почали експериментувати з різними костюмами під час наших вистав.

Але, Бене, хоча Майк завжди робив те, що я йому казала, — без різниці, чи ґрокав він це, чи ні, — ти й уявити собі не можеш, з якої кількості дрібниць складається вміння бути людиною. Ми витрачаємо двадцять чи тридцять років, щоб вивчити їх; Майку довелося вивчити їх ледь не за одну ніч. Звісно, в його знаннях є прогалини навіть зараз. Він робить щось, навіть не знаючи, як це роблять звичайні люди. Ми всі його навчаємо — ми з Доун особливо. Всі, окрім Патті, яка впевнена, що будь-що з того, що робить Майк, є ідеальним. Проте він все ще ґрокає суть одягу. Він ґрокнув більшість неправильностей, які розділяють людей, — і знайшов спосіб дозволяти