Сплячі красуні - Стівен Кінг

Баррі забрав низку.

— Я його знайду. Міс Морган, може, ви б хтіли повернутися до автодому й почекати там?

— Ні, дякую. Я хочу допомогти. Так буде швидше.

У глибині головної кімнати були ніяк не позначені двері, пофарбовані в зелений колір якогось особливо неприємного відтінку. В них було два замки. Баррі доволі легко знайшов ключ, який підходив до верхнього. А от пошук другого забирав час. Мікейла подумала, що Лайла могла тримати того ключа при собі. Він може лежати у неї в кишені, похований під шарами білого кокону.

— Ти там нікого не бачиш, хто б під’їжджав? — гукнула вона Ґарту.

— Поки ще ні, але поспішіть. Мене від цього тягне відлити.

На низці залишалися тільки три ключі, коли Баррі знайшов той, що обернувся в другому замку. Він відчинив двері, і Мікейла побачила маленьку, завбільшки, як стінна шафа, кімнату, де в козлах стояли гвинтівки, а в прокладених пінопластом чарунках спочивали пістолети. Полиці були заставлені коробками з боєприпасами. На одній стіні висів плакат, з якого цілився з револьвера з велетенським чорним дулом техаський рейнджер у десятигалоновому капелюсі. Підпис під ним проказував: «Я БИВСЯ ПРОТИ ЗАКОНУ, І ЗАКОН ПЕРЕМІГ».

— Набирайте набоїв, скільки зможете, — сказав Баррі. — Я візьму М4 і кілька ґлоків.

Мікейла було ворухнулася до полиць з боєприпасами, та потім передумала і повернулася назад до диспетчерської. Там вона вхопила кошик на сміття Лінні і перевернула його, висипавши купу пожмаканих папірців та одноразових кавових чашок. Лінні не звернула на це уваги. Мікейла наклала стільки коробок з набоями, скільки, як вона вірила, зможе понести, і, міцно тримаючи кошик руками, покинула зброярню. Ґарт проскочив повз неї, щоб і собі навантажитись зброєю. Баррі залишив прочиненими одні з трьох вхідних дверей. Мікейла, важко сходячи вниз широкими кам’яними сходами крізь дощ, що щільнішав, якраз побачила, як Баррі підходив до «Флітвуда». Бородань, так і тримаючи над головою свою парасолю, підвівся з лавки. Він щось сказав Баррі, той йому відповів. Потім той бородань, Віллі, відчинив задні двері автодому, щоб Баррі міг скласти туди принесену ним купу зброї.

Мікейла, захекана, приєдналась до них. Баррі взяв у неї кошик і висипав коробки з набоями просто на скирту гвинтівок і пістолетів. Вони разом пішли назад, а Віллі залишився стояти під своєю парасолькою, дивився. Вийшов Ґарт з другою порцією зброї, шатни в нього обвисли під вантажем коробок з набоями, які він напхав собі до кишень.

— Що той старий вам сказав? — запитала Мікейла.

— Він хотів знати, чи робимо ми щось таке, що ухвалила б шериф Норкросс, — відповів Баррі. — Я сказав, що саме це ми й робимо.

Вони зайшли досередини і поспішили до зброярні. Вони вже винесли приблизно половину арсеналу. Мікейла помітила щось схоже на автомат, хворий на свинку.

— Нам треба обов’язково забрати оце. Я думаю, це та штучка, що пускає сльозогінний газ. Не знаю, чи вона потрібна нам, але я не хочу, щоб її мав хтось інший.

До них приєднався Ґарт.

— Я приніс погані новини, Захиснику Голден. Пікап з поліційною мигавкою на приладовій панелі щойно під’їхав ззаду до вашого автодому.

Вони поспішили до дверей і подивилися надвір крізь тоноване скло. З пікапа вилазили двоє чоловіків, і Мікейла впізнала їх обох: той клоун і фанат автографів, його напарник.

— О Боже, — охнув Баррі. — Це ж Дон Пітерз, із в’язниці. Що це він робить, прикидаючись копом? У цього чоловіка мозок жука.

— Цього жука зовсім недавно бачили очільником блокпосту біля тюрми, — сказав Ґарт. — Той самий жук, той самий пікап.

До новоприбульців підійшов бородань, щось сказав і показав рукою вдалину Головної вулиці. Пітерз і його юний напарник побігли до свого трака і застрибнули в кабіну. Ввімкнулася світломузика і вони з виттям сирени рвонули геть.

— Що відбувається? — спитала Лінні неуважним голосом. — Та що ж це таке нахер-всратися відбувається?

— Усе добре, — подарував їй усмішку Ґарт. — Нема чого хвилюватись.

А потім до Біллі з Мікейлою:

— Я можу запропонувати нам забратися звідси, поки ми маємо фору?

— Що відбувається? — скиглила Лінні. — Ох, усе це просто якийсь поганий сон!

— Залишайтесь у ньому, міс, — сказав Ґарт. — Він може покращитись.

Їхня трійця пішла геть, а щойно опинившись на бетонній доріжці, вони побігли. Мікейла з гранатометом в одній руці і сумкою сльозогінних зарядів до нього в іншій. Вона відчувала себе Бонні Паркер[318]. Віллі стояв біля «Флітвуда».

— Як ти відправив тих парубків звідси? — запитав його Баррі.

— Сказав їм, шо хтось стріляє у господарчих товарах. Вони там не затримаються довго, тому я раджу вам, людоньки, мотати звідси. — Віллі клацнув своєю парасолькою, закривши її. — І думаю, мені краще умотати з вами. З тих двох не буде щасливих туристів, коли вони повернуться сюди.

— Чому ви нам допомагаєте таким чином? — спитав Ґарт. — Ну, дивний час зараз, і людина мусить довіряти своєму інстинкту. В мене він завше був доволі непоганим. Оцей-от Баррі, він завше був Лайлі другом, хоча в суді він грає за іншу команду, і цю дівчину з телевізора я впізнав. — Він вчепився очима в Ґарта. — Ви, з вашого вигляду, мені не вельми подобаєтеся, але ви з ними, то й до біса. Та й узагалі, такий жереб випав, як то кажуть. Куди ми їдемо?

— Спершу забрати Лайлиного сина, — сказав Баррі. — Потім у в’язницю. Як ти щодо участі в обороні твердині, Віллі? Бо саме це, схоже, вимальовується.

Віллі усміхнувся, показавши офарблені тютюном зуби:

— Ну, я мав єнотову шапку, коли був малим, і завше любив кіна про Аламо, то чом би й ні?[319]Допоможете мені вилізти сходами цього кабріолету, еге? Цей чортів дощ пекельно розтравляє мій ревматизм.

6

Джаред, чекаючи під дверми демо-будинку, вже був готовий знову зателефонувати батькові, коли перед фасадом зупинився велетенський автодім. Джаред упізнав водія: як підлеглі його матері та чимало інших офіційних осіб міста, Баррі Голден бував гостем на вечерях в садибі Норкроссів. Джаред зустрів його на ґанку.

— Ходімо, — сказав Баррі. — Нам треба їхати.

Джаред вагався.

— На горищі моя мама і ще четверо. Там, нагорі, дуже спекотно, поки не почався дощ, і завтра знову спекотно. Ви б допомогли мені спустити їх вниз.

— Уночі там усе швидко охолоне, Джареде, і в нас нема часу.

Баррі не знав, чи відчувають жінки в коконах холод і спеку, але він точно знав, що їхнє вікно можливостей швидко закривається.