Сплячі красуні - Стівен Кінг

Сілія кивала одностайно з усіма.

— Включіть мене в список, — сказала Сілія. — Я піду. Так кортить взути мої бродячі черевики[310].

Діло ризикове, але вони будуть обережнішими цього разу.

І не відступляться.

5

Коли вони піднялися на другий поверх демо-будинку, Тіффані оголосила, що по драбині на горище не полізе.

— Я тут зачекаю.

— Якщо ти не лізтимеш, навіщо ти взагалі прийшла? — запитала Лайла. — Не така вже ти надто вагітна.

— Я сподівалася, що ти поділишся зі мною «тік-таками», агітаторко. А вагітна я цілком достатньо, повір мені.

Лайла виграла в ЛОШАКа і таким чином заволоділа м’ятними драже.

— Тримай, — подала вона пуделко Тіффані й полізла вгору драбиною.

Як не дивно, але демонстраційний дім Соснових Пагорбів виявився збудованим краще за більшість будівель на Трімейнстрит, включно із власним домом Лайли. Хоча й темнувате — минуло чимало пір року, і маленькі віконця забруднилися — горище було сухим. Лайла пройшлася, її кроки здіймали хмарки куряви з підлоги. Мері казала, що саме тут вона ховалася в кутку з Лайлою і місіс Ренсом, хтозна, де той куток. Лайла хотіла відчути саму себе, відчути свого сина.

Вона не відчула нічого.

В одному кінці горища у вікно брудного віконця билася нетля. Лайла підійшла, щоб випустити її. Вікно не відчинялося. Вона почула рип позаду себе. Тіффані таки вилізла по драбині. Вона відсунула Лайлу вбік, дістала кишенькового ножа, попрацювала вістрям по пазах, і вікно розчахнулося. Нетля випурхнула й полетіла геть.

Внизу лежав сніг: на зарослих моріжках, на зруйнованій дорозі, на її мертвому крузері на заїзді місіс Ренсом. Коні Тіффані нашукували там щось мордами й іржали про щось своє, про що зазвичай іржуть коні, помахуючи хвостами. Лайлі було видно далі її будинку, далі басейну, якого вона ніколи не хотіла і який доглядав Антон, і далі того в’яза, щодо якого він залишив записку. Якийсь помаранчевого кольору звір дріботів від краю соснового лісу, що тулився до їхнього району. Лис. Навіть з цієї відстані було ясно видно блиск його зимового хутра. Як це так рано прийшла зима?

Тіффані стояла посередині горища. Тут було сухо, але ж і холодно, особливо з прочиненим вікном. Вона подала пуделко з «тік-таком», щоб Лайла забрала його назад.

— Хотіла з’їсти усі цукерки, але це було б негоже. Я покінчила зі злочинним життям.

Лайла посміхнулася і поклала пуделко собі до кишені.

— Оголошую тебе реабілітованою.

Жінки стояли приблизно на футовій відстані, дивлячись одна на одну, видихаючи пару. Тіффані зірвала з себе капелюха й кинула його на підлогу.

— Якщо ти думаєш, що це просто жарт, це не так. Я не хочу нічо’ в тебе забирати, Лайло. Я не хочу нічо’ забирати ні в кого.

— А чого ти хочеш? — запитала Лайла.

— Свого власного життя, дитини, дому і все таке. Людей, які мене люблять.

Лайла заплющила очі. Колись вона все це мала. Вона не могла відчути Джареда, не могла відчути Клінта, але вона могла їх згадувати, могла згадувати своє власне життя. Такі болісні ці спогади. Вони як сліди на снігу, як ті янголи, яких вони робили в дитинстві[311], але ці сліди стають дедалі розмитішими з кожним днем. Господи, як їй самотньо.

— Це не так вже й багато, — промовила Лайла і розплющила очі.

— Для мене це вже багатство.

Тіффані торкнулась руками Лайли і притягнула її обличчя до свого.

6

Лис чкурнув від кварталу Соснові Пагорби, через Трімейнстрит, у гущавину озимої пшениці, стебла якої високо піднялися по той бік. Він нюшкував запах залеглих у сплячку ховрахів. Лис любив ховрахів — Хрусткі! Соковиті! — а по цей бік Дерева, так давно не загрожені існуванням поряд з людьми, вони росли необачливими.

Після півгодинного пошуку він знайшов невеличке їх сімейство у камері викопаної в землі нори. Вони так і не прокинулися, навіть коли він перемелював їх зубами.

— Такі смачненькі, — приказував він сам собі.

Лис вирушив далі, глибоко в ліс, прямуючи до Дерева. Він ненадовго затримався, щоб дослідити один занедбаний дім. Обісцяв там купу книжок, розкиданих на підлозі, безплідно понюшив у коморі, повній зопрілої постільної білизни. В кухні цього будинку в холодильнику лежала їжа, і пахла вона смачно зіпсутою, але його намагання киданням на двері їх прочинити нічого не дали.

— Впусти мене, — наказував лис холодильнику, просто на той випадок, якщо той тільки прикидався мертвою річчю.

Холодильник височів собі, нечутливий.

Мідноголовка[312] вислизнула з-під дров’яної печі в дальнім кінці кухні.

— Чому ти світишся? — спитала вона в лиса.

Й інші тварини висловлювалися про цю його особливість і побоювалися її. Лис сам це бачив, коли дивився на своє віддзеркалення у стоячій воді. Його облягало золоте сяйво. Це була Її позначка.

— Поталанило було якось, — сказав лис.

Змія посмикала язиком в його бік.

– Іди сюди. Дай мені тебе вжалити.

Лис вибіг з хатини. Різноманітні пташки джерґотіли кпинами на його адресу, поки він мчав під покрівлею покручених і покривлених голих гілок, але їхні дрібні насмішки нічого не важили для лиса, чий шлунок був повним, а хутро густим, як у ведмедя.

Коли він вилетів на галявину, Дерево височіло там домінантою зеленої, паркої оази серед довколишніх снігів. Його лапи перескочили з холодної землі на щедрий ґрунт теплого літа, який був вічним підніжжям Дерева. Гілля Дерева вкривало листя безлічі відтінків зелені, а біля пролазу в стовбурі білий тигр, посмикуючи своїм чудовим хвостом, дивився сонними очима, як наближається лис.

— Не звертай на мене уваги, — сказав лис. — Просто собі проходжу.

Він метнувся повз тигра в чорну нору і вискочив по інший бік.

Розділ 7

1

Дона Пітерза з Еріком Блассом ще тільки мусили змінити на посту при Західно-Лавінській дорозі, коли з боку тюрми до них підкотив пошарпаний мерседес SL600. Дон якраз стояв у бур’янах, струшуючи після відливання. Він поспіхом засмикнув зіпер і повернувся до пікапа, що слугував їм крузером. Ерік стояв серед дороги з пістолетом у руках.

— Сховай свого мушкета, Юніоре. — сказав Дон, і Ерік засунув ґлока до кобури.

Коли Дон підняв руку, водій мерседеса, кучерявий чоловік з буряковим обличчям, слухняно зупинився. Поряд з ним сиділа якась гарна жінка. Тобто, надзвичайно гарна,