Чужинець на чужій землі - Роберт Хайнлайн

— Боюся, що ти не можеш цього уникнути. Але додам, що Доун вважає тебе красивим. Окрім тих витребеньок, вона розумна жінка, і надзвичайно чарівна. Проте я відволікся. Майк відразу ж нас побачив, помахав і вигукнув: «Привіт, Бене! Пізніше!» — і продовжив свою проповідь.

Джубале, я не збираюся намагатися процитувати його, — тобі потрібно буде це почути. Не схоже було, що він проповідує: на ньому не було ризи — звичайний модний, гарно пошитий, білий, синте-лляний костюм. Він говорив, наче професійний, хороший продавець машин, — за винятком того, що, без сумніву, йшлося про релігію. Майк жартував і розказував притчі; жодна з них не була пуританською, проте в них не було й нічого по-справжньому брудного. Щось про пантеїзм... Одна з його притч була стара — про хробака, який риє ходи в ґрунті, і натрапляє на ще одного хробака, і одразу ж говорить: «О, ти гарна! Ти прекрасна! Вийдеш за мене?» — і отримує відповідь: «Не будь дурним! Я ж твій кінець». Чув її?

— «Чув?» Я написав її.

— Не думав, що вона така стара... В усякому разі, Майк гарно її використав. Його ідея полягала в тому, що, коли б ти не натрапив на будь-яку іншу річ, придатну для ґрокання, — він не говорив слова «ґрокання» на цьому етапі, — будь-яку іншу істоту, чоловіка, жінку чи загубленого кота... То ти просто натрапляєш на «інший кінець»... А всесвіт — це лише маленька річ, яку створили нашвидкуруч якоїсь ночі задля власної розваги, а потім погодилися забути цей вибрик. Він вклав у це значно більше солодощів, але був надзвичайно обережним, щоб не наступити на пальці конкуренту.

Джубал похмуро кивнув:

— Соліпсизм та пантеїзм. Зібрані разом, вони нічого не пояснюють. Нейтралізують будь-який незручний факт, примиряють всі теорії та включають усі факти чи помилкові переконання, які ти потурбувався назвати. Проблема в тому, що це — просто солодка вата, смачна, але без жодного змісту. Це все одно, що завершити історію словами: «...і тоді маленький хлопчик упав з ліжка й прокинувся; це був лише сон».

— Не бурчи на мене; поговори про це з Майком. Проте повір мені — він змусить це звучати переконливо. Одного разу він зупинився і сказав: «Ви, мабуть, втомилися від такої кількості розмов...», а вони вигукнули у відповідь: «Ні!» Кажу тобі, — він і справді захопив їх. Але він заперечив, що його голос був втомлений — і що у будь-якому разі в церкві повинні траплятися дива, а це була церква, навіть попри те, що там не було звиклих прикрас. «Доун, принеси мені мою чарівну скриньку». Потім він зробив по-справжньому неперевершений змах рукою, — ти знав, що він виступав фокусником на ярмарку?

— Знав, що він там був. Але він ніколи не пояснював мені точних причин цього свого гріха.

— Він надзвичайно майстерний фокусник; він робив для них такі трюки, які вразили і мене. Проте це не мало б значення, якби це були фокуси з картами, яких вчать дітей, — тоді вони під його бурмотіння виходили б і йшли геть. Він зупинився і, ніби перепрошуючи, промовив: «Людина з Марса має робити надзвичайні речі... Тож я маю показувати кілька чудес під час кожної зустрічі. Не моя заслуга в тому, що я — Людина з Марса; це просто сталося зі мною. Та дива можуть траплятися й з вами, якщо ви цього захочете. Як би там не було, щоб мати можливість бачити більше, ніж ці дріб'язкові дива, вам потрібно увійти в Коло. З тими з вас, хто насправді хоче вчитися, я побачуся пізніше. Картки передадуть по колу».

Патті пояснила мені, що насправді робив Майк. «Цей натовп — звичайні простаки, любий; люди, які прийшли сюди з цікавості — чи, можливо, їх привели сюди інші, з тих, хто вже досяг одного з внутрішніх кіл». Джубале, Майк створив дев'ять кіл — це як ступені в ложі, — і нікому не кажуть, що насправді є кола ще й далі, аж доки вони не будуть готові до них перейти. «Це лише трюк Майка, — сказала мені Пат, — Для нього це так само легко, як дихати; впродовж усього часу він відчуває їх, вимірює, проникає їм у голови та вирішує, хто з них узагалі підходить. Можливо, це — один з десяти. Саме тому він так затягує виступ: Дюк сидить нагорі, за ось тими ґратами, а Майкл вказує йому на кожного простака, якого щойно виміряв, — де він сидить та все інше. Майк може затримати кожного... І відсіяти тих, хто йому не сподобався. Доун візьме на себе цю частину після того, як отримає схему розсадження по місцях від Дюка».

— Як їм це вдається? — запитав Гаршоу.

— Я не бачив, Джубале. Яка різниця? Є з десяток способів; вони можуть відділяти від стада тих, кого хочуть, — відколи Майк дізнається, хто вони, і якимось чином подає сигнал Дюку. Я не знаю. Патті говорить, що він ясновидець, — і говорить це серйозно. І, знаєш, я не відкидатиму таку можливість. Проте одразу ж після цього вони збирають пожертви. Навіть це Майк робить не по-церковному, — ну, ти знаєш: спокійна музика та величаві прислужники. Він сказав, що ніхто б не повірив, що то була церковна служба, якби не збирали пожертв... Тож і він це робитиме, але по-іншому: тут брати чи покласти — кожен обирає сам. Потім вони передали скриньки для пожертв, уже заповнені грішми. Майк продовжував говорити про те, що це залишила остання група, щоб допомогти тим, хто розорений, голодний чи нужденний. Проте якщо вони відчували, що можуть віддати — віддавали. Ділилися з іншими. Просто робили або те, або інше — клали щось або брали. Коли я це побачив, то зрозумів, що він знайшов ще один спосіб, як позбутися зайвих грошей.

Джубал замислено промовив:

— Не впевнений, що він щось від цього втрачає. Та проповідь, проведена як слід, повинна спонукати більшість людей віддавати більше... І лише кілька візьмуть трохи. Ймовірно дуже небагато. Я б сказав, що насправді важко збагачуватися й брати, коли люди з усіх боків від тебе кладуть гроші у скриньки... Хіба що тобі вони дуже потрібні.

— Не знаю, Джубале... Але розумію, що вони ставляться до тих пожертв точнісінько так само, як і до купи грошей нагорі. Потім Патті швидко потягла