Веселка тяжіння - Томас Пінчон

У 43-му, поїхавши до «Цвьольфкіндера», Пьоклер уник британського нальоту на Пенемюнде. Коли повернувся на станцію, щойно побачив стерті на порох бараки «іноземних робітників» у Трассенгайде — тіла досі діставали з-під руїн, одразу закралася страхітлива підозра, що ніяк не йшла з думки: Вайссман, видно, приберігав його для чогось, для якоїсь унікальної долі. Цьому чоловікові якимось побитом стало відомо, що британці бомбардуватимуть саме тієї ночі, він знав це ще з 39-го і започаткував традицію серпневих відпусток, рік у рік, аби захистити Пьоклера від однієї цієї паскудної ночі. Не надто врівноважено… дещо параноїдально, так, так… але ця думка вгніздилася у голові, і він відчував, що перетворюється на камінь.

Він дивився, а з-під землі здіймався дим, через найслабший подув з моря падали обвуглені дерева. З кожним кроком пудрою здіймалася пилюка, вибілювала одяг, обличчя ставали схожими на маски. Що далі вглиб півострова, то менше шкоди. Дивний градієнт смерті та руйнувань з півдня на північ, найбідніші та найбезпорадніші постраждали найбільше, так само і в Лондоні рік по тому, коли почали падати ракети, градієнт проліг зі сходу на захід. Найбільше смертей було серед «іноземних робітників» — такий от евфемізм для полонених цивільних, привезених з окупованих Німеччиною країн. Аеродинамічна труба та вимірювальний корпус не постраждали, цехи підготовчого виробництва зазнали незначних руйнувань. Колеги Пьоклера були поза межами Наукових Корпусів, куди впали бомби, — привиди у вранішньому тумані, не випаленому сонцем, умивалися пивом з відер, бо води не було. Витріщалися на Пьоклера, а дехто — таких було немало — не приховував докору.

— Хотів би і я все це прогуляти.

— Доктор Тіль загинув.

— Як там казкова країна, Пьоклере?

— Вибачте, — казав він. Його вини у цьому немає. Інші мовчали: дехто спостерігав, дехто досі не оговтався від нічного потрясіння.

Аж тут з’явився Мондауґен.

— Страшенно втомилися. Ходімо у підготовчий цех — купа роботи, ще одні руки не завадять. — Вони посунули, кожен у своїй хмарці пилюки. — Це було справжнє жахіття, — казав Мондауґен. — Усі просто на межі.

— Вони так кажуть, наче то я зробив.

— Почуваєшся винним, що не був тут?

— Просто не розумію, чому не був. От і все.

— Ти був у «Цвьольфкіндері», — відповів просвітлений. — Не вигадуй дурниць.

Він намагався. Це все Вайссман, не інакше, Вайссман — садист, він відповідає за вигадування нових варіацій гри, розбудовує її до максимальної жорстокості, коли Пьоклера оббілують до нервових закінчень, кровоносних судин і сухожиль, порозпліскують мозкові звивини у мареві чорних свічок, жодного прихистку, цілковита влада господаря… мить, коли він нарешті визначиться сам для себе… Ось на що Пьоклер очікував — на кімнату, якої не бачив, на церемонію, якої не міг знати заздалегідь…

Траплялися й помилкові тривоги. Якось узимку під час випробувальних запусків у Близні Пьоклер майже упевнився. Вони переїхали на схід, до Польщі, щоб здійснити запуски на суходолі. З Пенемюнде ракети летіли у бік моря, тож за поверненням А-4 у нижні шари атмосфери не спостерігали. Близна була майже винятково проєктом SS — частиною розбудованої імперії генерал-майора Каммлера. Ракета на той час потерпала від вибухів на кінцевій ділянці польоту — вибухала у повітрі, не долетівши до цілі. У кожного була своя думка. Може, через надлишковий тиск у баку для рідкого кисню, а може, через зменшення ваги Ракети в польоті — на 10 тонн пального й окислювача, та ще через нестабільність з огляду на зміщення центру ваги. А може, у всьому винна ізоляція спиртового баку, що якось давала залишку пального спалахнути під час входження у нижні шари атмосфери. Через це Пьоклер сюди і приїхав. На той час він уже не входив до групи з розроблення силової установки, навіть не виконував обов’язків конструктора, а працював у відділі Матеріалів, займався закупівлею всіляких пластиків для ізоляції, демпфування, прокладок, ага, страшенно цікава робота. Відрядження до Близни видавалося досить дивним, вгадувалася рука Вайссмана: того дня, коли Пьоклер пішов посидіти серед польського лугу саме в тому місці, де мала упасти Ракета, він уже був певний у своїх припущеннях.

Навколо зеленіло жито на низеньких пагорбах, а Пьоклер сидить біля неглибокого шанця у Сарнакі в районі цілі, спрямувавши бінокль на південь — до Близни, як і всі, чекає. Erwartung у перехресті візирної сітки, хвилюється молоде жито, його ніжну дрімоту гладить вітерець… лишень подивися на цей краєвид, подивися на Ракетні милі вранішнього простору: скільки відтінків зеленого лісу, польські біло-брунатні хати, темні вугрі річок поглинають сонце своїми вигинами… у самісінькому осерді, у святому X — Пьоклер, розіп’ятий, на перший погляд невидимий, але за мить… ось і починає все з’ясовуватися, з прискоренням падіння…

Але як йому повірити у реальність усього там, нагорі? Дзижчать комахи, майже тепле сонце, дивишся собі на руду землю, на мільйони хитких стебел і ледь не впадаєш у транс: у сорочці з коротким рукавом, кістляві коліна стирчать догори, сірий зім’ятий піджак (минули роки, відколи його прасували востаннє), складений під задницею, вбирає росу. Решта розпорошилися по всій Нульовій Точці Вибуху, безтурботні наці-жовтці, біноклі звисають із ший на сланцевої барви ремінцях з кінської шкіри, бригада з «Асканії» вовтузиться зі своїм обладнанням, а один з офіцерів зв’язку SS (Вайссмана тут нема) раз за разом поглядає на годинник, а тоді на небо, знову на годинник, чиє скло короткими спалахами увімк/вимк стає перламутровим кружечком, що зв’язує в одне ціле годину і пухнасте небо.

Пьоклер шкрябає сивіючу дводобову щетину, кусає губи, що обвітрилися, наче всю зиму провів надворі, — має доволі зимовий вигляд. Навколо очей за роки назбиралося доволі руїн потрісканих капілярів, тіней, складок, гусячих лапок — ґрунт, що набився у прості й нехитрі очі його молодих і бідних днів… ні. Навіть тоді щось у них таки було — щось таке, що впадало іншим у вічі, і вони розуміли — оте щось можна буде використати. І використовували. Щось таке, що Пьоклер проґавив. Упродовж життя він добряче надивився у дзеркала, міг би й пригадати…

Вибух у повітрі, якщо таке станеться, буде у межах безпосередньої видимості. Абстракції, математика, моделі — це добре, але коли берешся за справу й усі лементують, вимагаючи розв’язати задачу, то ось що ти робиш: ідеш і сідаєш у самісінькому яблучку із сякими-такими шанцями, щоб сховатися, а тоді спостерігаєш за німим огняним цвітом її останніх секунд і бачиш те, що бачиш. Звісно, шанс прямого влучання астрономічно малий, тому найбезпечніше у самісінькому центрі району цілі. Ракети, як