Сплячі красуні - Стівен Кінг

— Дайте їй хвилинку, докторе Флікінджер.

Насправді їх проминуло зо три, перш ніж Мікейла підвелася на ноги.

— Що ми можемо зробити? — запитала вона.

— Ви можете бути наполегливою й переконливою? — перепитав її Клінт.

Вона уп’ялася в нього очима, які більше не були червоними. — Я прийшла на «Ньюз Америка» в двадцять три роки безоплатною практиканткою. У двадцять шість я була штатною кореспонденткою, і там уже говорили про те, щоб дати мені мою власну вечірню програму. — Вона побачила той погляд, який Біллі послав Тіґу і Ренду.

— Ви ж знаєте, як тут кажуть, хіба не так? Те, що правда, — то не хвастощі.

Вона знову обернула свою увагу до Клінта.

— Така в мене референція. Достатньо добра?

— Сподіваюся, так, — сказав Клінт. — Слухайте.

Він говорив наступні п’ять хвилин. Прозвучали запитання, але небагато. Вони перебували в глухому куті, і кожний з них це розумів.

Розділ 6

1

Александер Пітер Беєр, перша дитина, народжена по інший бік Дерева, син колишньої утримуваної в Дулінгській в’язниці Лінди Беєр, зробив свій перший вдих за тиждень по тому, як Лайла з Тіффані повернулися з руїн під Лев’ячою Головою. Минуло ще кілька днів, перш ніж Лайла познайомилася з ним на маленькому зібранні у відновленому будинку Ілейн Наттінг Ґірі. Він не був гарненьким у традиційному сенсі дитинчам; обвислі, складчасті щоки викликали асоціацію не з ґерберівським немовлям[306], а з одним букмекером, якого Лайла колись була заарештувала, знаним як Дебелий Ларрі. Утім, маленький Александер мав здатність невідпорно кумедно вертіти навсібіч оченятами, немов щосили намагався зорієнтуватися серед квітника жіночих облич, які над ним нависали.

Тарілка дещо твердих (але все одно смачних) коржиків передавалась по колу. Надін Кумс пекла їх у надвірній печі між нападами того дивного запаморочення, що періодично її доймало. Саму піч лише нещодавно притягнули на санях кіньми Тіффані з руїн «Лоузу»[307] в Мейлоку. Це приголомшувало подеколи Лайлу — ті темпи розвитку, який вони переживали, та швидкість і ефективність, з якою залагоджувалися проблеми і відбувався поступ.

Зрештою Лайла виявилася майже сама біля немовляти.

— Ти останній чоловік на землі чи перший? — запитала вона в нього.

Александер Пітер Беєр позіхнув.

— Він не розмовляє з копами, — це Тіффані присіла поруч неї в кутку вітальні.

— Он воно як?

— Ми їх навчаємо хорошому тут змалку, — сказала Тіффані.

Після їхньої спільної пригоди вони стали нетиповими друзями. Лайлі подобалося, як Тіффані їздить містом на конях у своєму білому ковбойському капелюсі, заохочуючи дітей підходити, гладити тварин по шиях, відчувати, які вони м’які й теплі.

2

Одного дня, не маючи інших справ, Лайла з Тіффані обшукували Дулінгський осередок «ХАМ»[308], самі не знаючи достеменно, що вони шукають, пам’ятаючи тільки, що це одне з тих небагатьох місць, яке вони досі не обстежили. Знайшли вони багато всякого, деякі речі були цікавими, але нічого такого, що їм дійсно було потрібним. Там був туалетний папір, але його запасів досі повно в «Шопвелі». Також коробки з рідким милом, але з роками воно затверділо до рожевих цеглин. Басейн там висох, нічого не залишилося, крім слабенького, терпкого духу хлорки.

Чоловіча перевдягальня була сирою й притхлою; буйна поросль цвілі — зеленої, чорної, жовтої — покривала стіни. Муміфікований труп якогось хижака лежав у дальнім кінці приміщення із задертими вгору ногами, з пащею, застиглою в дикому смертному оскалі, розтулений рот оголив ряд гострих зубів. Лайла з Тіффані застигли на мить у мовчазному роздивлянні першого в ряду з шести пісуарів.

– Ідеально зберігся, — промовила Лайла.

Тіффані запитально скинула на неї очі:

— Оте? — показуючи на звіра.

— Ні, оце, — поплескала Лайла по верху пісуара, її обручка поцокала об фаянс. Воно згодиться для нашого музею. Ми можемо назвати його Музеєм втрачених чоловіків.

— Ха, — відповіла Тіффані. — Я тобі ось що скажу — лячне, ну його нахер, це місце. І повір мені, я знаю, що г’ворю, бо бувала в деяких реально барлогах. Тобто, я могла б скласти тобі путівник по пітних, провіяних їбучими протягами метових льохах Аппалачії, але тут насправді огидно. Я знала, що чоловічі перевдягальні — моторошні місця, але це ще гірше, ніж я собі коли-небудь уявляла.

— Можливо, воно було кращим до того, як одряхліло, — сказала Лайла… але сама чудувалася.

Молотками і шрублями вони відімкнули кодові замки на комірках. Лайла знайшла зупинені наручні годинники, портмоне з непотрібними зеленими папірцями і марні пластикові прямокутники, мертві, таким чином перетворені на дурню мобільні телефони, низки ключів, биті міллю штани та продавлений баскетбольний м’яч. Улов Тіффані не був набагато кращим: майже повне пуделко «тік-така» та вицвіла фотографія якогось лисого чоловіка з волосатими грудьми, що стояв на пляжі з маленькою дочкою, яка реготалася в нього на плечах.

– Їй’бо, Флорида, — сказала Тіффані. — Саме туди вони пруть, якщо їм свербить.

— Ймовірно.

Це фото навернуло Лайлу думками на її власного сина, які вона дедалі дужче вважала недоцільними… не те щоб їй вдавалося їх уникати. Мері ввела її в курс щодо Клінта, який дурить офіцерів, щоб ті залишалися у в’язниці, і про Джареда, який ховає їхні тіла («Наші інші тіла», — подумала Лайла) на горищі того демонстраційного будинку, що далі вулицею. Чи почує вона коли-небудь ще щось про когось із них? Після Мері з’явилося кілька жінок, проте жодна з них нічого не знала про її хлопців. Та й звідки? Джаред із Клінтом перебувають на космічному кораблі, і той космічний корабель відлітає все далі геть, на світові роки, і зрештою він вислизне за межі цієї галактики, і то вже буде кінець. Фініто. Коли їй починати їх оплакувати? Чи вона вже почала?

— Та ну-бо, — мовила Тіффані. — Не треба.

— Що?

Але Тіффані якось прочитала її обличчя, побачила все крізь розгубленість і замішання.

— Не треба піддаватися.

Лайла повернула фотографію до комірки й зачинила дверцята.

У спортзалі нагорі Тіффані підбила її зіграти у ЛОШАКа[309], призом буде майже повне пуделко «тік-така». Вони накачали м’яча. Ні та, ні інша не мали таланту до цієї гри. Клінтова дочка, яка виявилася не його дочкою, легко побила б їх обох. Тіффані кидала в застарілому стилі, з-під низу, що Лайлі здавалося дратівливо дамським, але водночас і милим. Коли вона скинула з себе куртку, стало видно, як випирає її вагітний живіт, наче якась цибулина спереду в Тіффані.

— Чому Дулінг? Чому ми? Ось де питання,