Покора - Мішель Уельбек
Усередині я засумнівався. Крамничка дрібничок для дому «Брикорама» була поза підозрою, а от крамниця «Дженніфер», без сумніву, доживала останні дні – ісламській дівчині там нічого не могли запропонувати. І навпаки, крамниці «Таємні історії», де торгували брендовою білизною за неймовірними цінами, не було чого остерігатись: важко було б заперечити успіх подібних крамниць у торгівельних галереях Ер-Ріяду й Абу-Дабі; марки «Шанталь Томас» і «Ла-Перла» також навряд чи мали боятися встановлення ісламського ладу. Вбрані впродовж дня у непроникні чорні бурки, увечері заможні саудитки перетворювалися на райських пташок – вдягали корсети, ажурні станики й стрінги, оздоблені мереживом і дорогоцінним камінням; вони були повною протилежністю мешканкам Заходу, які вдень мусили бути елегантними й сексуальними, адже від цього залежав їхній соціальний статус, а ввечері, повернувшись додому, миттєво в’янули, втомлено відмовляючись від будь-якої спокуси і натягаючи на себе безформні, потворні речі. Перед кіоском соків «Репід’Джус» (тут пропонували чимало дивних сумішей: кокос-маракуйя-гуаява, манго-лічі-гуарана – більше десятка страхітливих вітамінних коктейлів) я раптом згадав Брюно Деланда. Я не бачив Брюно понад двадцять років – і стільки ж років про нього не згадував. Ми приятелювали в аспірантурі, можна навіть сказати, дружили; Брюно досліджував творчість Лафорґа, написав цікаву (але не більше) роботу – і відразу ж пройшов конкурс на посаду податкового інспектора та одружився з Аннеліз, яку зустрів уже й не пригадую де, певно на студентській вечірці. Аннеліз працювала у відділі маркетингу одного з мобільних операторів, заробляла значно більше за чоловіка, проте робоче місце Брюно було стабільнішим; вони придбали будинок у Монтіньї-ле-Бретонне[14], зробили вже двох дітлахів – хлопчика й дівчинку; це був єдиний з моїх однокурсників, хто мав нормальне родинне життя, решта ж і досі плавали десь між чатом Meetic, сеансами «швидких знайомств» і глибокою самотою; якось випадково я зіткнувся з Брюно в електричці, і він запросив мене до себе на наступний вечір п’ятниці на барбекю; якраз завершувався червень, у Брюно був басейн, тож він міг дозволити собі барбекю; він попередив, що там мало бути кілька сусідів, але «жодної душі з факультету».
Влаштовувати свято у п’ятницю ввечері було помилкою – я зрозумів це одразу, ступивши на газон та поцілувавши дружину Брюно; вона працювала цілісінький день і повернулася додому ледве жива; до того ж вона вирішила передивитися старі випуски «Майже бездоганного обіду» на каналі М6 і приготувати надто складні страви; на вдале суфле зі зморшків марно було сподіватися, проте коли з’ясувалося, що й із закускою з м’якоті авокадо не поталанило, бідолашна господиня мало не розридалася, її трирічний синок заревів, а Брюно (який почав напиватися з появи першого ж гостя) не був здатен навіть сосиски на барбекю перегортати; тому на допомогу прийшов я – і, занурена у безпросвітний відчай, Аннеліз кинула на мене погляд, повний вдячності; барбекю виявилося справою складнішою, ніж я гадав, – відбивні з ягнятини надто швидко вкривалися чорною підгорілою кіркою (певно, дуже канцерогенною), мабуть, вогонь слід було зменшити, але я на цьому не знався і, якби почав розбиратись на місці, міг влаштувати пожежу; тож ми стояли удвох перед купою спаленого м’яса, а решта гостей допивали рожеве вино, не звертаючи на нас жодної уваги; не дивно, що наближення негоди викликало в мене полегшу; на нас косо впали перші крижані краплі дощу – і всі кинулися під причілок; вечірка зосередилася навколо холодних закусок. Коли господиня впала на канапу, з ненавистю зиркнувши на східний салат «табуле», я подумав про її життя та про життя всіх західних жінок. Уранці, напевно, вона чистить одяг щіткою, дбайливо підбирає речі, відповідні до її професійного статусу, – гадаю, вона має радше вишуканий, ніж сексуальний вигляд; утім, тут межі визначити завжди непросто – певно, вона витрачає на це чимало часу, перш ніж відвести дітей до садка; решта дня минає у написанні електронних листів, телефонних дзвінках, різноманітних зустрічах, потім близько дев’ятої вечора змучена матуся повертається додому (забирати дітей та годувати їх вечерею мав Брюно, бо звільнявся раніше, як держслужбовець); бідолашна, що ледве стояла на ногах, натягала футболку й трико – і у такому вигляді поставала перед своїх власником і господарем; і він, певно, думав про те, що треба ж десь трахнутися, – і вона теж про це думала; а з роками все тільки погіршувалось: діти дорослішали, професійних обов’язків більшало – тіло ж в’януло.
Я пішов одним з останніх – ще допоміг Аннеліз прибратися; мені навіть на думку не спадало закрутити з нею інтрижку, хоча це було можливо – в її ситуації все здавалося можливим. Мені просто хотілося, щоб вона відчула щось на кшталт солідарності – хоч і безплідної, але все ж солідарності…
Напевно, зараз Брюно і Аннеліз уже були розлучені – саме так відбувається нині; століттям раніше, за часів Гюїсманса, вони залишилися б разом і, зрештою, були б не такі нещасні. Повернувшись додому, я налив собі великий келих вина та взявся до роману «У шлюбі» – він запам’ятався мені як один із найкращих творів Гюїсманса; і, як і двадцять років тому, я миттєво відчув дивовижну насолоду від тексту. У жодному іншому творі щасливу теплу ідилію старенького подружжя не описували з такою ніжністю: «Невдовзі Андре і Жанні залишилися хіба тихі пестощі та майже материнська втіха від того, що вони спали разом, лягали у ліжко, просто щоби побути поруч і потеревенити – а потім розвернутися спинами одне до одного і заснути». Це було прекрасно, проте чи відповідало це правді? Чи хтось прагне такого нині? Вочевидь, подібні бажання були пов’язані з утіхами за столом: «Новим їхнім захопленням стало ласування – воно заступало інші почуття, які в’янули, достоту як у священників, що, позбавлені плотської насолоди, гучно радіють вишуканим стравам і старим винам». Авжеж, за часів, коли жінка сама купувала овочі, а потім довго чистила їх, готувала м’ясо та варила рагу, могло з’явитися ніжне глибоке почуття; проте через зміну способу харчування ми забули про це почуття, яке, до речі (Гюїсманс це чесно визнає), було лише слабкою компенсацією за втрату плотських утіх. Він сам зашлюбився аж ніяк не з однією з цих «жіночок з казанком»; на думку Бодлера, тільки такі жінки (а ще «дівки») годяться письменникові – зауваження більш ніж справедливе, адже з роками дівки перетворюються на жіночок з казанками;
