Утрачений світ - Артур Конан Дойль

Я не відповів нічого і тільки мовчки потер собі підбите око.

— Дружина часто дорікає мені, що я такий нестриманий, але я гадаю, що кожна порядна людина на моєму місці поводилася б так само. Проте сьогодні ввечері я вирішив дати добрий приклад витриманості та контролю над самим собою. Можете й ви бути свідком цієї повчальної події, — він подав мені запрошення. — Як бачите, містер Персіваль Волдрон, досить відомий природознавець, сьогодні о восьмій тридцять вечора виголосить у залі Зоологічного інституту лекцію на тему: «Свідчення тисячоріч». Мене запрошено до президії тільки для того, щоб я висловив подяку лекторові. А я при цій нагоді спробую якомога делікатніше й тактовніше зробити кілька зауважень, що повинні зацікавити аудиторію. Можливо, хто-небудь зажадає навіть додаткових пояснень. Суперечливих питань я, звісно, не торкатимусь, а скажу лише кілька думок, в яких буде натяк на існування глибших проблем. Я триматиму себе в руках. Подивимось, чи не вдасться в такий спосіб дійти кращих наслідків.

— Отже, можна й мені побувати на цій лекції? — хутко поспитав я.

— Звичайно, можна! — сердечним тоном відповів Челенджер. Професор умів чарувати своїми словами не менше, як і відштовхувати нестриманістю. Мило було дивитись, коли він приязно всміхався: щоки його між примруженими очима й довгою чорною бородою роздувались тоді, як два червоні яблука.

— Навіть неодмінно приходьте. Мені буде приємно знати, що в залі у мене є хоч один спільник, нехай навіть такий безпорадний і нетямущий у наукових питаннях, як ви. Публіки там, я думаю, буде багато, бо Волдрон, дарма, що він чистий шарлатан, має велику популярність. Ну, містере Мелоуне, я віддав вам значно більше часу, ніж збирався. Одна особа не має права монополізувати для себе те, що належить цілому світові. Буду радий бачити вав сьогодні ввечері на лекції. Тим часом, як ви, сподіваюся, розумієте, матеріал, що я вам дав, ні в якому разі не повинен бути використаний для публіки.

— Але Макардл — мій редактор відділу новин — захоче знати, як я виконав його доручення.

— Скажіть йому, що хочете. Між іншим, можете натякнути, що коли він пришле до мене ще когось, я примушений буду завітати до нього особисто і то з нагаєм у руці. Та хоч би там як, а ви відповідатимете, коли що-небудь з'явиться в пресі. Дуже добре! Отож о пів на дев'яту в залі Зоологічного інституту.

Провівши мене до дверей, він помахав мені на прощання рукою. Востаннє промайнули переді мною його рум'яні щоки, кучерява чорна борода й задерикуваті очі, і я вийшов з кімнати.

Розділ V

«ЦЕ ЩЕ ЯК СКАЗАТИ»

Чи то шокований фізично тим, як мене зустрів був професор Челенджер, чи то збуджений емоційно розмовою з ним, яка сталася після того, я, опинившись в Енмоур-парку сам, почував себе, як журналіст, дещо розгубленим. Голова у мене наморочилась, але все-таки мені не давала спокою думка про те, що Челенджер казав таки правду, що відкриття його має величезне значення і що наша розмова, якби він дозволив оприлюднити її, неймовірно збільшила б тираж «Газети».

На розі двох вулиць стояв кеб, я скочив у нього й поїхав до редакції. Макардл, як звичайно, був на своєму посту.

— Ну? — запитливо протяг він. — Як справи? Можна подумати, що ви просто з поля бою сюди з'явилися, юначе. Він, я бачу, вже завдав вам чосу.

— Так, спершу в нас було маленьке непорозуміння.

— Такий він тип. Але ви якось порозумілися з ним?

— Згодом він трохи охолов, і ми побалакали цілком приязно. Щоправда, я від нього нічого так і не домігся, — тобто такого, що можна було б оголосити друком.

— Я. не зовсім згоден з вами. Він же підбив вам око — хіба це не матеріал для публікації? Ми живемо не за доби терору, містере Мелоуне. Треба кінець кінцем приборкати цього суб'єкта. Завтра ж я напишу таку статтю, що йому аж у носі закрутить. Розкажіть лишень мені все докладно, і я його затаврую як останнього пройдисвіта. «Професор Мюнхгаузен…» — як вам подобається такий заголовок? Або «Новий сер Джон Мандевіль — воскреслий Каліостро» — ми згадаємо всіх брехунів та дурисвітів, відомих з історії. Я виведу його на чисту воду.

— Я не робив би цього, сер.

— Чому б то?

— Бо він ніякий не ошуканець.

— Що? — вигукнув Макардл. — Невже ви хочете сказати, що вірите його маячні про мамонтів, мастодонтів та велетенських морських змій?

— Я не знаю, чи вигадки це, і не чув від нього нічого про цих тварин. Але я вірю, що він відкрив щось нове.

— Тоді чого ж ви не сядете й не напишете про це, ради Бога?

— Я б не від цього, але він узяв з мене обіцянку, що я мовчатиму. Тільки за такої умови він і згодився розповісти мені дещо. — В кількох словах я виклав Макардлові свою розмову з професором. — Ось такі справи.

Макардл був глибоко вражений моїми словами.

— Нехай і так, містере Мелоуне, — сказав він нарешті, — але про сьогоднішнє вечірнє засідання ви, сподіваюся, не обіцяли мовчати. Тут же, мабуть, не буде нічого секретного? Мені здається, що звіту про нього не вмістить жодна газета, бо про Волдрона писали вже десятки разів, а що там виступатиме й Челенджер, ніхто не знає. Якщо вам пощастить, ви дістанете сенсаційний матеріал. В кожному разі йдіть туди й приготуйте для газети докладний звіт. Я чекатиму на вашу статтю до півночі.

Того дня у мене було багато роботи, тож пообідав я рано і за столиком у «Клубі Диких» коротенько розповів про свої пригоди Тарпові Генрі. Він вислухав мене зі скептичною усмішкою на своєму худому обличчі й вибухнув сміхом, коли почув, що професор переконав мене.

— Таких штук, любий мій, в реальному житті не буває. Люди не роблять великих відкриттів, щоб потім губити речові докази. Облиште цю небувальщину романістам. Ваш професор хитріший, ніж усі мавпи Лондонського зоологічного саду разом узяті. Це — цілковита нісенітниця.

— А той поет-американець?

— Він і не існував ніколи.

— Але ж я бачив альбом з його малюнками.

— Це альбом Челенджера.

— Ви гадаєте, він сам намалював і ту звірину?

— Авжеж! А хто ж інший?

— Ну, добре. А фотографії?

— На них нічого не було. Адже ви самі кажете, що розрізнили там лише якогось птаха.

— Птеродактиля.

— Це він запевняє, що то птеродактиль. Він утовкмачив