Утрачений світ - Артур Конан Дойль

або, додам ще, не як лектор-популяризатор. Я говорю як людина науки, наукове сумління якої вимагає суворо дотримуватись фактів, тож я запевняю вас, що містер Волдрон глибоко помиляється, коли гадає, ніби так званих передісторичних тварин не існує більше, оскільки він, мовляв, сам їх ніколи не бачив. Безперечно, як він і казав, вони — наші предки, але вони не тільки наші предки, а, так би мовити, і сучасники. Їх можна знайти й тепер в усій їхній своєрідності, хоч яка вона страшна й відразлива, треба лише мати енергію та настирливість, щоб відшукати місця їхнього проживання. Істоти, яких уважали за властивість самого лише юрського періоду, страховища, що заіграшки роздеруть найлютіших із наших ссавців, живуть ще й досі!.. (Крики: «Нісенітниця!», «Доведіть!», «Звідки ви знаєте?», «Це ще як сказати!») Звідки я знаю, питаєте ви? Я знаю через те, що особисто побував там, де вони живуть. Знаю тому, що сам бачив деяких з них. (Оплески, оглушливий шум, хтось гукає: «Брехун!») Я, кажете, брехун? (Загальні вигуки згоди.) Чи й справді я почув, як хтось мене назвав брехуном? Може, ця особа, що назвала мене брехуном, ласкаво встане й дозволить мені подивитись на неї? (Голос: «Ось він, сер!» — і над головами купки студентів злітає невеличка безпорадна постать в окулярах, яка щосили пручається.) Це ви наважились назвати мене брехуном? («Ні, ні, сер!» — заперечує бідолашний і вмить тоне в юрбі.) Якщо хто-небудь у цій залі насмілюється гадати, ніби я кажу неправду, я залюбки перемовлюся з ним парою слів по закінченні лекції. (Вигук: «Брехун!») Хто це сказав? (Високо в повітрі знову з'являється та сама безпорадна особа в окулярах, відчайдушно відбиваючись від своїх сусідів.) Ось я зійду до вас… (Хор голосів: «Приходь, приходь, голубе!» — на кілька секунд перепиняє його. Голова зборів запально вимахує обома руками, немов диригуючи цією какофонією. Обличчя професора Челенджера палає, ніздрі роздимаються, борода труситься — він, вочевидь, ледве стримує себе.) Кожне велике відкриття зустрічали з таким самим недовір'ям, що незаперечно свідчить: дурнів чимало у кожному поколінні. Коли вам подають якийсь неординарний факт, у нас бракує інтуїції і уяви, щоб збагнути його. Ви здатні лише обкидати болотом людей, які важать життям в ім'я наукових відкриттів. Ви переслідуєте пророків. Галілей, Дарвін, я… (Довготривалі оплески і хаос у залі не дають йому докінчити.)

Наведене вище взято з моїх поспіхом зроблених нотаток і дає дуже неповне уявлення про веремію, що там зчинилася. Галас стояв такий, що багато жінок визнали за краще вчасно вийти з зали. Поважні, статечні вчені заразилися настроєм студентів, — я сам бачив сивобородих дідків, що схоплювалися з місць і вимахували кулаками на затятого професора. Велелюдні збори клекотіли й вирували, як окріп у казані. Челенджер ступив крок наперед і підніс обидві руки вгору. В усій постаті цієї людини було щось величне й мужнє, і під його наказним жестом та владним поглядом шум поволі вгамувався. Він, здавалося, хотів зробити останнє-зауваження. Зала стихла, щоб дослухати його.

— Я це буду затримувати вас, — мовив Челенджер. Ви не варті цього. Правда є правда, і галас, що його зчиняє купка пришелепуватих молодиків, підтримуваних мушу додати — не менш дурними дорослими людьми, не може зашкодити справі. Я кажу, що відкрив нове поле для наукової роботи. Ви це заперечуєте. (Вигуки.) Тоді вношу на ваш розсуд таку пропозицію. Якщо хочете, то оберіть з-поміж себе одну особу чи й кількох і уповноважте їх перевірити правдивість моїх слів.

Містер Самерлі — знаменитий професор порівняльної анатомії, високий, сухорлявий, жовчний чоловік, схожий на богослова, підвівся зі свого місця. Він сказав, що хотів би довідатись, чи не базуються твердження професора Челенджера на даних експедиції до верхів'я Амазонки, яку він відбув два роки тому?

Професор Челенджер відповів, що так, базуються.

Містерові Самерлі цікаво було знати, як-то професорові Челенджеру пощастило зробити нові відкриття в тих теренах, які досконало дослідили Волес, Бейте та інші дуже відомі й авторитетні вчені.

Професор Челенджер відказав на це, що містер Самерлі, очевидно, плутає Амазонку з Темзою; що Амазонка — трохи більша річка; що містерові Самерлі корисно було б довідатись, що річка Амазонка вкупі з басейном річки Оріноко, яка впадає в Амазонку, розлягаються на площі в п'ятдесят тисяч квадратних миль; і що на такому широкому просторі один мандрівник цілком може знайти те, чого не побачив інший.

Містер Самерлі тоді вщипливо зазначив, що добре знає різницю між Темзою та Амазонкою, і полягає вона в тому, що тоді як усі твердження про першу легко перевірити, про другу цього сказати не можна. Він був би дуже вдячний, якби професор Челенджер назвав широту й довготу тієї місцевості, де знайдено живих передісторичних тварин.

Професор Челенджер відповів на це, що має певні підстави не розголошувати такої інформації, але з певними застереженнями згоден дати її комітетові, обраному з-поміж присутніх. Можливо, містер Самерлі й сам увійшов би до складу цього комітету і взяв участь у перевірці його слів?

Містер Самерлі. Так, я візьму в цьому участь. (Оглушливі оплески.)

Професор Челенджер. Тоді я обіцяю вручити вам необхідні дані, що уможливлять доступ до тієї місцевості. Але, якщо містер Самерлі хоче перевіряти мене, то я зі свого боку вважав би за слушне, аби хтось перевіряв його. Не хочу таїти від вас, що дорогою перед вами поставатимуть і великі труднощі, й неабиякі небезпеки. Містерові Самерлі потрібний буде молодший супутник. Чи не знайдеться тут хтось охочий?

Ось так бува ні сіло ні впало постають у житті людини переломні моменти. Чи міг я, вступаючи до цієї зали, думати, що маю незабаром опинитись на порозі таких неймовірних пригод, про які ніколи й не мріяв? Але ж Гледіс! Може, це якраз і була та нагода, про яку вона говорила? Гледіс, напевне, порадила б мені їхати. Я зірвався зі стільця. Слова самі собою вихопились межі з уст. Тарп Гепрі, що сидів поруч зі мною, смикнув мене за рукав і прошепотів: «Сідайте, Мелоупе! Не будьте привселюдним йолопом!» У ту ж хвилину за кілька рядів перед собою я побачив високого й худого чоловіка з темно-рудуватим волоссям. Він теж підвівся і лихим оком втупився на мене. Але я не здавався й раз у раз повторював своє:

— Я згоден їхати, пане голово!

— Прізвище, прізвище! — гукала публіка.

— Мене звати Едвард Дан Мелоун. Я — репортер «Щоденної газети», і я обіцяю бути цілком безстороннім свідком.

— А вас як звати, сер? — спитав голова зборів мого високого