Утрачений світ - Артур Конан Дойль
— Боже милий! — аж зойкнув я. — Так ви гадаєте, що ця тварюка… Та ні, вона ж не вмістилася б навіть у Чаріпгкроському вокзалі…
— Можна не перебільшуючи сказати, що це — екземпляр досить значного розміру, — люб'язно погодився професор.
— Але, — промовив я, — не можна ж на підставі одного-єдиного малюнка відкидати геть увесь досвід людства. — Перегорнувши альбом до кіпця, я переконався, що решта сторінок у ньому була порожня. — На підставі начерку якогось мандрівного художника-американця, що малював, можливо, під впливом гашишу, або в нападі пропасниці, а може, просто на догоду своїй хворобливій уяві. Бувши людиною науки, ви не можете обстоювати такої позиції.
Замість відповіді професор узяв з полиці якусь книжку.
— Це блискуча монографія мого обдарованого друга Рея Ланкастера, — сказав він. — І в ній є ілюстрація, що повинна зацікавити вас. Ось вона. Підпис такий: «Імовірний вигляд юрського динозавра-стегозавра». Задня нога. Його вдвічі перевищує зріст дорослої людини. Ну, що ви на це скажете?
Він передав мені розгорнену книжку. Я глянув на малюнок і здригнувся. Між ескізом невідомого художника й реконструйованою теоретично твариною з давно відмерлого світу була разюча схожість.
— Це й справді незвичайно! — вихопилось у мене.
— Але вас воно все-таки не переконує?
— Можливо, це просто випадковий збіг, а може, ваш американець бачив десь таку ілюстрацію, і вона засіла в його пам'яті. Таке трапляється, коли людина марить.
— Нехай і так, — милостиво погодився професор, — облишмо на разі малюнки. Тепер я попрошу вас глянути на це, — і він простяг мені кістку, яку знайшов тоді в торбі покійника. Кістка та, дюймів шість завдовжки, була грубша за мій великий палець, і на одному з кінців її залишився висохлий хрящ.
— Якій з відомих вам тварин належить ця кістка? — спитав професор.
Я уважно оглянув її з усіх боків, силкуючись пригадати окрушини своїх напівзабутих знань.
— Це, мабуть, ключиця людини, тільки дуже рослявої.
Мій співбесідник зневажливо махнув рукою.
— У людини ключиця крива. А ця кістка зовсім рівненька. На поверхні її, як бачите, жолобок, в якому, очевидно, лежав міцний сухожилок; на ключиці цього немає.
— Тоді, мушу признатись, я не знаю, що воно таке.
— Вам нема чого соромитись свого неуцтва, бо, я певний, жоден із зоологів Південного Кенсінгтону не міг би визначити, що це за кістка. — З коробочки від пілюль він витяг маленьку кісточку, як горошинка завбільшки. — Скільки я можу судити, оця людська кістка тотожна з тією, що у вас в руках. Тепер ви маєте деяке уявлення про розміри тварини. А залишок сухожилка свідчить про те, що вона нещодавно ще жила, тобто це не викопна істота. Що ви на це скажете?
— Я гадаю, що слон…
Він скривився, немов я завдав йому болю.
— Годі! Годі! Не згадуйте про слонів у Південній Америці. Навіть у сучасній початковій школі…
— Ну, тоді це кістка якоїсь іншої великої південноамериканської тварини, — тапіра, наприклад.
— Ви можете повірити мені, юначе, що я досить добре обізнаний з основами мого фаху. Отож, запевняю вас: ця кістка не належить ні тапірові, ні будь-якій іншій відомій зоологам істоті. Вона належить дуже великій, дуже сильній і, правдоподібно, дуже лютій тварині, що живе десь на земній кулі, але досі невідома науці. Я й тепер ще не переконав вас?
— Зате ви дуже зацікавили мене.
— Тоді справа з вами не зовсім безнадійна. Я відчуваю, що у вас жевріє десь іскра розуму, — спробуймо ж роздмухати її. Залишмо померлого американця і вернімось до моєї розповіді. Ви, ясна річ, здогадуєтесь, що я не міг покинути Амазонки, не спробувавши дослідити цю проблему глибше. Деякі вказівки на шлях, звідки йшов той художник, у мене були. Та я міг би задовольнитись і самими індіанськими легендами, бо чутки про якийсь дивовижний край поширені серед усіх надрічкових племен. Ви, звичайно, чували про Курупурі?
— Ні, не чув.
— Курупурі — це, як вважають індіанці, духи лісів, страшні й люті, і їх, кажуть вони, треба уникати. Ніхто не знає, як вони виглядають або чим живляться, але на мешканців басейну Амазонки саме їхнє ім’я наганяє жах. Разом з тим, усі тубільці як один скажуть вам, в якому напрямі живуть Курупурі. Ось із тих самих місць і прийшов оцей американець. Там і слід шукати цих страховищ. Моє завдання полягало в тому, щоб з'ясувати, що воно таке.
— І що ж ви зробили?
Мій легковажний настрій уже минув. Цей кремезний професор зумів збудити пошану до себе і привернути мою увагу.
— Мені пощастило перебороти спротив тубільців — вони ж бояться навіть згадувати про Курупурі — і, за допомогою підлещувань, подарунків і (ніде правди діти!) погроз я умовив двох із них піти провідниками до мене. Після багатьох пригод, — за них я не стану розводитись, пройшовши чималу відстань — яку саме, я промовчу і в напрямі, якого я не зазначатиму, ми нарешті добулись до місцевості, де ніхто ще не бував, якої ніхто ніколи не описував, за винятком мого безталанного попередника. Тепер, будь ласка, погляньте ось на це.
Він передав мені фотокартку середнього розміру.
— Незадовільна якість цієї фотографії пояснюється тим, — сказав він, — що коли ми спускалися річкою, човен перекинувся, і скринька з непроявленими негативами зламалася. Втрати були непоправні — майже всі негативи загинули; це — один з небагатьох, які пощастило почасти врятувати. Сподіваюсь, ви вже повірите моєму поясненню. Подейкують про якусь фальсифікацію, але я не маю зараз охоти спростовувати ці вигадки.
Фотокартка і справді була дуже зблякла. Суворий критик вільно міг би витлумачити її зміст на свій лад. На тьмяній поверхні видно було якийсь сіруватий краєвид, а вдивившись пильніше, я побачив, що то довгий і дуже високий кряж, схожий на величезний водоспад, коли на нього дивитися здаля. На першому плані слалась положиста рівнина, поросла деревами.
— Це, мені здається, та сама місцевість, яку намальовано в альбомі, — сказав я.
— Саме так і є, — відповів професор. — Я знайшов там сліди табору американця. А тепер погляньте осюди.
То був той-таки краєвид, тільки знятий уже зблизька, але фотокартка
